Повернувшись з ЄС, я ще яскравіше бачу різницю в підходах, про яку немодно говорити.
Там екологія (не про науку зараз) не схожа на гру "хто кого дотисне".
Там це радше спільна робота, де всі реально зацікавлені, щоб підприємство було сильним, сучасним і чистішим — бо так вигідніше, стабільніше, розумніше.
Ніхто не заходить у діалог із настроєм "ха, ось зараз ми вас обскубемо під зеленим соусом".
Навпаки: приходять з питанням "окей, де у вас найбільший ризик і як ми це разом приземлимо в нормальне рішення?".
І найкрутіше — вони не бояться відкритості.
Дані, плани, модернізація, помилки — усе це там не привід для паніки, а інструмент, щоб навести лад.
А в нас часто зовсім інше.
Довкілля вже і так поранене, але замість зібрати систему лікування, в нас і інспектори, і активісти часто обирають сокиру.
Не про результат, не про модернізацію, не про зменшення впливу — а про важіль тиску.
І це страшенно демотивує нормальні компанії робити більше, ніж мінімум.
Бо коли ти працюєш у режимі "аби не зачепили", ти не інвестуєш у прозорість — ти ховаєшся. І коло замикається.
Я не ідеалізую ЄС.
Там теж є бюрократія і жорсткі правила.
Але різниця в тоні й змісті величезна: там правила — щоб давати результат, а не ловити винних заради ритуалу покарання.
І от саме це нам болить найбільше.
Бо ми можемо списати десятки директив, але без зміни цієї культури — культури партнерства, даних і спільного пошуку рішень — це буде лише інший дизайн старої історії.
А хочеться вже нової. Реальної. Такої, що нарешті працює на довкілля, а не на страх.
