Про лояльність українського посадовця
За понад 25 років реформа у сфері управління відходами в Україні практично не зрушила з місця. Багато спроб, багато проєктів законів, що так і не були проголосовані, велика кількість підзаконки, багато громадських обговорень, а в результаті – нуль, все як було, так і залишається.
Я чудово розумію, що насправді рухає українським чиновником чи депутатом, але довго вірив, що в них хоча б залишилась крихта совісті чи бодай мінімальне бажання зробити хоч щось, аби покращити стан нашої країни…
Я все ще вірю, що такі люди є, або я все ж таки дуже наївний.
Лояльність – це вірність, прихильність, доброзичливе ставлення та довіра до когось або чогось, що проявляється у готовності підтримувати й захищати.
Гарне слово та визначення. Але навіть воно має свою світлу й темну сторону. І скандал із плівками "Міндіча" – яскравий тому доказ.
Коли чиновників призначають не за їхню лояльність державі чи справі, яку вони мають виконувати на високій посаді, а за віддану вірність своїм ляльководам – тим, хто дарує їм владу, наслідки завжди однакові – держава деградує, а система перетворюється на приватну лавочку для обслуговування чужих інтересів.
Скандал лише підсвітив те, про що всі й так знали, але вважалось "суспільною таємницею": у багатьох наших посадовців “служіння державі” закінчується там, де починається телефонний дзвінок від справжнього господаря процесів.
І неважливо, в якому вони міністерстві – хоч у довкіллі, хоч у космосі. Логіка одна: лояльність нагору, а не державі.
І тут найцікавіше: вони щиро вірять, що це – нормальна модель виживання. Що бути “правильним для своїх” важливіше, ніж бути чесним перед країною. Що державна посада – це не відповідальність, а ресурс. Не служіння, а актив.
А потім ми дивуємось, звідки беруться схеми, чому системи не працюють, чому реформи буксують. Та все просто: коли чиновник або депутат лояльний не державі, а ляльководам – держава для нього стає фоном. Декорацією. Майданчиком для чужих інтересів. І саме в такі моменти ми знову отримуємо ті самі плівки й зітхаємо: “Ну серйозно? Знову?”
На жаль, маємо визнати ще один факт: вертикаль влади десятиліттями вибудовувалася на “лояльних” до своїх сірих кардиналів чиновниках та депутатах. І не думайте, що ця система з’явилася вже за часів незалежності. Ні – її заклали ще в радянському союзі, і вона досі живе та розростається в нашому суспільстві.
Ви запитаєте: як це подолати?
Просто – відповім я. Ось пропозиції, які, на мій суб’єктивний погляд, можуть реально щось змінити:
- Новий Закон “Про державну службу”, де чітко визначено відповідальність, посадові обов’язки та логіку роботи держслужбовців. Держслужбовець має бути надавачем послуг для суспільства, а не “наглядачем” із роздутим его.
- Прозора та чітка система кар’єрного зростання держслужбовця. Жодних “незрозумілих призначень”, жодних стрибків угору “бо так треба комусь”.
- Персоналізація відповідальності в законах, що регулюють роботу центральних та місцевих органів влади. Кожен орган має мати конкретного відповідального — міністра чи голову громади. Бо сьогодні часто незрозуміло, хто насправді керує й за що відповідає. Тому "шістки" вигрібають, а міністрів не чіпають.
Це лише три прості кроки. Але якщо їх зробити – результат не забариться.
Я чудово розумію, як впевнений, що і ви, що все це навряд чи приймуть, бо кишеньковий депутат не буде погіршувати життя своєму колезі – кишеньковому чиновнику. Але, ми маємо розуміти, що це можливо.
Тому що Україна не програє зовнішньому ворогу, але вона може програти внутрішній зневірі і апатії, коли люди звикають до несправедливості так само легко, як до новин про черговий корупційний скандал.
