У 2020-му році по областях України, згідно статистики, зібрали загалом 12,6 млн т побутових відходів. Це приблизно 303 кг на одну особу. Найбільше відходів спродукували Дніпропетровська, Харківська області та місто Київ. У спеціально відведені місця та об’єкти потрапило близько 7,5 млн т (близько 60%). Лише 1,3% сміття утилізували чи спалили. Інформація про те, куди потрапила решта відходів, у Держстату відсутня.
Тому ЕкоПолітика вирішила з’ясувати куди ж дівається українське сміття.
За даними Держстату, з 12,6 млн т зібраних відходів під утилізацію потрапили всього лишень 4 487 т. Надзвичайно мала цифра. Що цікаво, практично всі ці відходи, а саме 4 117 т були утилізовані на Миколаївщині. 127, 126 і 98 тонн утилізували в Сумській, Дніпропетровській та Волинській областях відповідно. Утилізацією також займалися Вінницька, Донецька, Луганська, Львівська, Харківська, Чернівецька області та Київ. Але там частки утилізації просто мізерні.
Спалили за минулий рік дещо більше відходів – 164 431 т. Знову ж таки, практично вся цифра припадає на один регіон: 164 тис. т сміття спалили у Києві. По 216, 114 та майже 55 тонн припадає на Хмельницьку, Рівненську та Дніпропетровську області. Суттєво менші частки, але все ж спалювали на Житомирщині, Київщині, Кіровоградщині, Луганщині, Одещині та Сумщині.
Як виявилося, спалювання та утилізація – це єдині об’єктивні цифри у сміттєвій статистиці, далі ж з даними починається суцільний безлад. Відповідно до оприлюднених цифр, приблизно 39% відходів у 2020-му кудись зникли між збором та потраплянням на полігон. Це близько 5 млн т! Куди ж це сміття могло подітися?
Експерт з управління відходами Українського інституту майбутнього Олександр Лимар пояснює, відходи нікуди не зникають, насправді майже всі вони на практиці вивозяться у відведені місця, а різні цифри у таблиці Держстату – це проблема підрахунків. Справа в тому, що підрахунок сміття, яке вивозять, роблять у кубометрах. Мешканці платять за вивіз кубометрів сміття, а згодом перевізник у тих же кубометрах розраховується за захоронення. Тільки от вага кубометра сміття на практиці може бути дуже різною:
"Коли ми говоримо про кубометр сміття – ми не знаємо, що викинув споживач. – розповідає експерт. – Він міг викинути плівку, яка в кубометрі може важити всього 30 кг, а може викинути папір, який буде важити 50 кг. А може викинути скло, яке в кубі важить 200 кг. Перевізники в кубометрах збирають сміття у населення (один бак для сміття приблизно 1,1 куб м). Коли ж воно потрапляє у прес-зминач, сміття зминається і там вже будуть інші кубометри. Великий автомобіль для перевезення сміття може зібрати до 90 кубометрів, але його контейнер – лише 18. Тобто, на полігон він привезе менше, ніж зібрав за договором".
Кожен регіон переводить кубометри у тонни за своєю системою та формує звітність. А центральна влада при підрахунках зважає ще й на статистичні нормативи, за якими, як стверджує Лимар, одна людина продукує приблизно 300 кг сміття на рік. Від того і різні цифри.
Лимар радить ставитися до нашої статистики вивозу сміття скептично. На думку експерта, нам давно треба перейти до підрахунку відходів одразу в тоннах, щоб автомобіль заїжджав на полігон та зважувався. І тоді таких розбіжностей не буде.
Яскраво ілюструє проблему підрахунків "на око" випадок з заводом з виробництва RDF-палива у Рівному. Він не працює вже кілька років. І одна з причин, чому проєкт став провальним – це статистика, яку надало місто інвесторам. Статистику розрахували за нормативами вивозу, тому там було вказано більше відходів, ніж насправді продукувало місто. Окрім того, морфологія відходів також була розписана по нормативних документах.
"Вони показали що у смітті, яке продукує Рівне міститься 40% полімерів, це основний продукт, з якого роблять RDF. – говорить Лимар. – Німці, як я розумію, вірять владі, тому вони не засумнівалися, що це може бути не так і на основі даних побудували цей завод. А коли почали приймати відходи, побачили, що полімерів там ледь-ледь 8%... Вони схопилися за голову".
Ще одна причина неточностей у статистиці – несанкціоновані звалища, які отримують відходи, але не звітують. Тому наразі справжньої маси вивезеного сміття по-суті ніхто не знає.
Загалом українська практика поводження з відходами далека від прогресивної. Ми все ще працюємо з ними так, ніби територія нашої держави – безмежно велика і її можна просто закидати, по-суті, необлікованим сміттям. До того моменту, поки ми будемо підраховувати сміття "на око", ми не зможемо не лише контролювати його об’єми, а й адекватно переробляти. Відповідно, "сміттєва реформа" не зможе досягти запланованих результатів, навіть у випадку ухвалення багатостраждального законопроєкту 2207-1-Д.
