За даними Державної податкової служби України, від початку року українські підприємства сплатили понад 1,5 млрд грн екологічного податку. Порівняно з попереднім роком надходження збільшилися на 6,8%. Але чи відчуло довкілля позитивний ефект від використання цих збільшених сум коштів? Давайте розберемося.
Куди прямують грошові потоки
Весь обсяг зібраних у межах екоподатку фінансових надходжень розподіляється наступним чином:
- 45% — до загального фонду державного бюджету. Ці кошти не мають цільового призначення — вони просто наповнюють держбюджет, як більшість податків.
- 55% – до місцевих бюджетів. Цей грошовий потік розділяється ще на два: 30% отримують обласні бюджети, 25% – бюджети сільських, селищних, міських територіальних громад (виняток зробили для Києва та Севастополя, які отримують повністю 55%).
Екоплатежі за викиди CO2 та за утворення й тимчасове зберігання радіоактивних відходів повністю спрямовуються до спецфонду державного бюджету.
Як місцева влада перетворює екоподаток у "гроші на все"
І якщо з першою частиною у 45% все зрозуміло — вона виконує суто фіскальну функцію, то, може, 55% працюють там, де треба?
На папері вітчизняний екоподаток має зрозумілу логіку: забруднювач платить за погіршення стану навколишнього середовища на місцях, а громади отримують кошти та використовують їх для поліпшення екологічної ситуації на власній території.
Але якщо подивитися, як ці гроші витрачаються на рівні областей і громад, ця логіка починає розсипатися. Серія матеріалів ЕкоПолітики наочно демонструє: на місцях екоплатежі часто втрачають свою головну функцію і перетворюються на ще одне джерело фінансування абсолютно будь-чого на розсуд місцевої влади.
Дуже поширеною є ситуація, коли під виглядом екологічних витрат чиновники фінансують комунальні роботи або роботи з благоустрою. Ремонт каналізації, мереж водовідведення, інженерної інфраструктури — досить популярна стаття витрат коштом екоподатку. Формально це можна "підв’язати" до екології, але фактично такі витрати не зменшують викиди, не очищують повітря і не вирішують системних екологічних проблем.
Є й більш показові кейси, коли кошти йдуть на відверто не природоохоронні речі — на кшталт дорожньої техніки, майданчиків для вигулу собак чи навіть проведення мобілізаційної (!!!) роботи.
В результаті виникає парадокс: підприємства платять за забруднення, але ці гроші не сприяють зменшенню негативного ефекту від цього забруднення. Причини такого недолугого використання коштів екоподатку на рівні громад, на нашу думку, викликані двома основними причинами: першочергово бажанням місцевої влади закрити у такий спосіб бюджетні “дірки”, а також у низькому рівні екоосвіченості чиновників, коли все, що хоч якось пов’язане із довкіллям, сприймається як “екологія”.
Замість інструменту екологічної політики екоподаток на місцях фактично виконує роль "додаткового бюджету", який закриває будь-які локальні потреби. І саме тут — одна з ключових проблем системи: гроші ніби є, але вони не працюють на довкілля.
Як розпоряджається екоплатежами держава
На місцевому рівні все сумно. Можливо, на державному кошти екоподатку використовуються ефективніше?
Щоб іти у ногу з Євросоюзом у питаннях “зеленого” переходу, в Україні у 2024 році створили бюджетну програму “Фонд декарбонізації та енергоефективної трансформації”. Саме в її рамках тепер акумулюється частина зібраного податку за викиди вуглецю. Відповідальний виконавець програми – Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України. До розпорядження коштами програми відомство залучило підпорядковане йому АТ “Фонд декарбонізації України” (ФДУ).
Здавалося б, ось тепер процес екомодернізації вітчизняних підприємств має пришвидшитися. Але проблема в тому, що, всупереч назві, Фонд робить акцент на енергоефективності, а не на декарбонізації. І головними бенефіціарами стають центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) та громади, а не підприємства, які сплачують податок на СО2.
У своєму звіті за 2024-2025 рік ФДУ ось так презентувало використання надходжень за викиди вуглецю:
Джерело: fdu.com.ua
Ще тоді, у грудні минулого року, журналістів ЕкоПолітики дуже здивував останній пункт. Він не стосується ані декарбонізації, ані енергоефективності. Днями у ЗМІ з’явилося можливе пояснення: створення корупційної схеми. Портал “АНТИКОР” стверджує, що на цих закупівлях нагрівають руки одразу кілька високопосадовців, серед яких голова Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження Ганна Замазаєва та генеральна директорка АТ "ФДУ" Олеся Міщенко.
За даними публікації, закупівлю на 192 млн грн з коштів бюджету після формального зриву тендеру передали “своєму” підряднику за переговорною процедурою — без зміни умов, без альтернативних пропозицій і без зниження ціни.
“Далі [після закупівлі – ред.] обладнання передається в газорозподільні мережі, де через систему договорів і підконтрольних підрядників потрапляє до споживачів уже як платна послуга або складова тарифу. У результаті держава фінансує закупівлю, а продаж і дохід отримують інші структури. Така модель дозволяє один і той самий ресурс спочатку оплатити з бюджету, а потім повторно продати населенню”, — говорять журналісти.
Наведемо ще один приклад нецільового використання ресурсів ФДУ. Наприкінці січня Кабінет Міністрів України виділив з нього фінансування на 10 тис. портативних зарядних станцій для дітей з інвалідністю. Для цього уряд спеціально змінив порядок використання коштів Фонду. Справа, безперечно, дуже потрібна, але яке відношення вона має до декарбонізації?
Фонд декарбонізації є, а самої декарбонізації – немає
У Євросоюзі створили одразу декілька фондів, які допомагають європейській промисловості зменшувати вуглецевий слід своєї продукції. В Україні такий спеціалізований фонд один, і той роздає гроші на що завгодно, окрім проєктів із відчутним ефектом скорочення викидів вуглецю.
А великим підприємствам, які є головними платниками екоподатку, не перепадає взагалі нічого з цього “свята життя”. Основними бенефіціарами замість них стають громади, державний сектор та корупціонери у владі.
Український бізнес у ці надскладні часи просто втрачає фінансові ресурси, які міг би використати для власних проєктів із декарбонізації. Повномасштабна війна тягне за собою надмірні витрати та ризики, катастрофічно знижує шанси підприємств на залучення іноземних інвестицій, а держава у цей час не поспішає їм допомогти.
Коли раціональне використання наявних у бізнесу коштів стає питанням конкурентоспроможності та виживання національних виробників, навряд чи посадовцям варто ним легковажити.
