Останній тиждень мене завалюють питаннями: "А ви за повернення окремого "екологічного" міністерства чи проти?".
Друзі – це взагалі не те запитання.
Ключове не в тому, чи буде вивіска окремою, а в тому, якою буде інституція за цією вивіскою. Україні не потрібен ще один орган для видачі висновків ОВД, дозволів і штампування ліцензій. Україні потрібен центр управління природним капіталом, а не ще одна декоративна структура, де все закінчується на слові "захист".
Ми вже проходили через моделі, де міністерство ставало місцем договорняків, майданчиком для розпилу грантів, і в результаті екополітика існувала переважно у презентаціях.
Так от: повторювати цю траєкторію просто недопустимо.
Ще влітку, перед черговим переформатуванням, я вже писала: битись треба не за вивіску.
У багатьох країнах ЄС немає окремого "екологічного" міністерства в нашому розумінні – але з довкіллям там значно краще, бо десятиліттями послідовно рухаються до спільної мети, закріпленої в політиках, бюджетах і відповідальності, а не ділять сфери впливу між відомствами.
Інституційний дизайн там працює на результат, а не на те, щоб "чиє буде міністерство".
Міністерство довкілля не має бути "пожежною бригадою", яка щоразу виїжджає на чергову аварію, масляну пляму чи димову хмару й героїчно коментує наслідки.
Йдеться не про реакцію на вже завдану шкоду, а про системне управління природними ресурсами. Про цілеспрямовані інвестиції в екологічне "вивищення" територій та відновлення екосистем – від лісів і водно-болотних угідь до міських ландшафтів.
Це передбачає не декларативні концепції, а затверджені стратегії, операційні плани й чіткі KPI, які вимірюють не лише зменшення негативного впливу, а й додану вартість: відновлення природних функцій територій, розвиток екосистемних послуг для громад та бізнесу, збереження й посилення біорізноманіття.
Якщо говорити мовою stewardship, держава має показувати не тільки, що вона "охороняє", а як саме управляє екосистемами: які послуги дає природа, як ці послуги підтримуються, на чому тримаються вода, ґрунти, повітря, врожаї, здоров’я людей, і як інвестиції в довкілля повертаються конкретними екосистемними благами, а не абстрактними звітами.
На цьому тлі сама назва "Міністерство захисту довкілля" – вже симптом.
Довкілля не просить жалю.
Сучасні стандарти, Цілі сталого розвитку ООН, європейська політика говорять про управління, відновлення та відповідальне використання ресурсів.
Про інтеграцію рішень щодо природи в економічну, енергетичну, аграрну, регіональну політику, а не про те, щоб "захищати" те, що паралельно нищать іншими рішеннями Уряду. Тому справжня дискусія має звучати не як "повертати чи не повертати міністерство", а як запит до інституційного дизайну: які повноваження, які запобіжники від корупції й імітації, які зобов’язання по прозорості даних, які регулярні публічні звіти, які показники успіху на 3–5–10 років.
Україна дійсно потребує сильного міністерства довкілля.
Але не як нову вивіску на старій грі з тими ж акторами, а як точку неповернення до старих помилок – і як орган, який здатен управляти природним капіталом так, щоб він працював на безпеку, розвиток і стійкість країни, а не на інтереси кількох (всім відомих) гравців
