За прикладами далеко ходити не потрібно. Один з останніх — проєкт закону "Про енергоефективність". Алгоритм незмінний: висока місія — завдяки енегроефективності економити 8 млрд євро щорічно, пафос в проєкті закону, і розгромна оцінка представників міністерства через низьку якість його змісту. Замість грамотно виписаних документів ми отримуємо акти законодавства, що суперечать один одному, які регулюють одну і ту ж сферу суспільних відносин.
Енергетична стратегія пишеться приблизно за таким же сценарієм. Кожен новий міністр починає писати її з "нуля". І "секрет успіху" простий — впихнути в неї всі існуючі програми розвитку, які кочують з однієї редакції стратегії в іншу, врахувати інтереси груп, які представляє цей міністр і обов'язково затвердити стратегію в КМУ. І отримуємо не стратегію розвитку, а спроби утримати галузь в поточному стані. А в якому напрямку вона повинна розвиватися, які стратегічні цілі повинна мати і яким чином їх досягти — вже не так важливо.
Говоримо про декарбонізацію, і водночас прем'єр обіцяє за три роки збільшити внутрішній видобуток газу на 50%. (...)
Важкі розкритиковані рішення прописувати невигідно, навіть якщо вони і правильні, тому що їх потрібно відстоювати, а в Україні це рівносильно політичному самогубству. Простіше голосно задекларувати популістські речі, а потім заявити, що чогось не врахували і щось пішло не так.
Переваги та ризики логічно оцінювати ДО того, як вони будуть враховані в стратегії. Це складний механізм і трудомістка наукова робота, і займатися нею особливого бажання ні у кого з можновладців не виникає. Відсутнє комплексне розуміння глибини проблем, взаємозв'язку економічних і технічних аспектів. Присутня стагнація мислення — ми не стежимо за світовими трендами, не прогнозуємо зміну технологічних укладів і як наслідок — вічно намагаємося когось наздогнати.
Як взагалі корелюються галузеві стратегії із загальною державною? Ніяк. Тому що її теж немає — і це найбільша проблема.
Енергетична стратегія — не річ в собі, вона частина загальної системи стратегічного планування. Тому спочатку — стратегічні плани вищого рівня ієрархії, і тільки потім — стратегії галузеві і територіальні. (...)
До розробки стратегії розумно було б залучати експертів, які представляють різні позиції — представників провідних бізнес-структур, керівників ЗМІ та лідерів професійних співтовариств. Будувати програму не за галузевими, а за взаємопов'язаними проблемними блокам, кожен з яких представлятиме собою проєкт досягнення певної мети — підготовку дорожньої карти і скоординованість її з іншими блоками за змістом, ресурсів і термінів. (...)
Декарбонізація, воднева економіка, системи накопичення електроенергії, об'єднання української енергосистеми з європейською ENTSO-E, перехід на електро-, біо- і водневий транспорт, посилення екологічних стандартів — на сьогодні це вже не фантастика, а цілком відчутне майбутнє. І тільки від нас залежить — наважимося ми на нього або знову будемо звинувачувати обставини. Не можна наздогнати, наздоганяючи, можна тільки обігнати, йдучи своїм шляхом. А для цього потрібна СТРАТЕГІЯ. Спочатку змінюється мислення, тільки потім реальність...
