Зокрема, це стосуватиметься й закриття більшості шахт у державі протягом наступних 10 років. Водночас документ не містить жодної конкретизації, як саме така трансформація вугільних регіонів відбуватиметься, скільки потребуватиме інвестицій та з яких джерел, і чи не викличе вкрай негативних соціальних наслідків.

Україна взяла на себе низку кліматичних зобов’язань в межах Угоди про асоціації з ЄС та інших стратегічних документів. І наразі ні в кого не виникає сумнівів, що процес трансформації вугільних регіонів є неминучим. Однак ми маємо підійти до нього з повною соціальною відповідальністю за цілі міста та тисячі громадян, які завтра можуть опинитися без професії та сталого заробітку.

В Україні налічуються 72 населених пункти, в яких частка вугільних підприємств та ТЕС у міському бюджеті перевищує 55%. Майже 80 тисяч громадян працюють на шахтах та ТЕС, а ще 200 тисяч — це члени родин цих працівників. Тож непродумане закриття шахт вочевидь може стати фактором соціального напруження. Зростання рівня безробіття та бідності серед населення Луганської та Донецької областей — де знаходиться найбільше мономіст з вугільними шахтами та ТЕС — не вплине позитивно й на питання реінтеграції окупованих територій.

Водночас на рівні держави і досі не затверджена концепція трансформації вугільних регіонів. Низка спеціалістів вважають, що такий перехід має відбуватися поетапно. Спочатку з експлуатації повинні виводитися неефективні шахти з паралельним перепрофілювання шахтарських міст. Потрібно враховувати й необхідність дієвої соціальної підтримки колишніх шахтарів, для старших кадрів — можливо, більш ранній вихід на пенсію, а для молодих — доступна перекваліфікація. Адже закриті шахти можуть стати промисловими майданчиками для розвитку нового виробництва. Так само покроково повинна відбуватися й трансформація так званих мономіст — з поступовим зниженням виробітки ТЕС.

Ризики зеленої трансформації для мономіст, де працюють вугледобувні підприємства та ТЕС — це десятки тисяч безробітних через відсутність механізмів створення нових робочих місць, припинення фінансування соціальної сфери, масштабне зниження сплати податків у місцеві бюджети тощо. А ще у деяких містах вугілля залишається єдиним джерелом палива для котелень.

Ці фактори потрібно враховувати, аби мінімізувати втрати для українських громадян. Так само, як й питання тарифів для всього українського населення. Занадто повільне впровадження заходів з енергоефективності може збільшити платіжку і рівень енергетичної бідності в країні в цілому. Це призведе до того, що люди платитимуть за опалення вулиць, водночас як ціна на комунальні зростатиме. Потрібен баланс між екологічним захистом та економічними можливостями країни.

Своєю чергою, у запропонованому Міндовкілля проєкті НВВ-2 майже не прописані механізми фінансування заходів щодо декарбонізації в межах досягнення надмірно амбітних кліматичних цілей України. Результати представлених раніше сценаріїв моделювання передбачають вкладення понад 102 мільярди євро протягом 2021−2030-х років у різні галузі економіки, джерела походження яких не зазначені. До речі, Єврокомісія додатково запланувала понад 700 млрд євро для підтримки виробників ЄС у зеленому переході.

Важливим аспектом у моделюванні НВВ-2 є пошук балансу між досягненням кліматичних цілей та соціальним, економічним розвитком країни. Зменшення викидів — це важлива ціль, але є інші не менш значущі цілі - такі як подолання енергетичної бідності, високого рівня безробіття тощо.

Принцип забезпечення економічного розвитку, а також скорочення бідності, до речі, закладений у саму Паризьку кліматичну угоду. Намагання сподобатися Європі на противагу національним інтересам може негативно вплинути на економіку України. При цьому ніхто не каже, що не потрібно ставити високі цілі з скорочення викидів — згідно статті 4 пункту 11 Паризької кліматичної угоди, країна в будь-який момент може оновити свої цілі до більш амбітних.