Вуглецеві проєкти в агро зараз активно просувають як "нову економіку": ґрунт нібито накопичує CO₂, це рахують і продають у вигляді кредитів на ринках ЄС.
Але проблема в тому, що біологія ґрунту значно складніша за цю просту фінансову модель. Вуглець стабільно накопичується лише тоді, коли ґрунт мінімально турбують, тоді як інтенсивна оранка запускає зворотний процес – насичення киснем, активізацію мікроорганізмів і розклад органіки, внаслідок чого CO₂ повертається в атмосферу. Тобто частина "накопиченого" вуглецю може паралельно втрачатися. Далі виникає питання додатковості: багато практик, які подають як кліматичні, вже є стандартом сучасного агробізнесу, тому незрозуміло, за що саме нараховуються кредити.
Ще одна проблема вимірювання: ґрунтовий вуглець складно точно зафіксувати, показники змінюються, а розрахунки часто базуються на моделях, що залишає простір для завищень. І тут додається ще один критичний момент – це облік викидів: у реальності значна частина агрокомпаній рахує свій парниковий слід у кращому випадку в Excel-таблицях, а інколи взагалі не має повного обліку, особливо коли йдеться про суборенду паїв або закупівлю готової продукції у дрібних фермерів для перепродажу.
Окремо варто звернути увагу на сертифікацію через Verra: попри її популярність, саме цей стандарт неодноразово критикували за сумнівну додатковість проєктів і завищення реального кліматичного ефекту. Тобто наявність сертифіката ще не означає, що скорочення викидів відбулося в тому обсязі, який заявлено.
І головне – це непостійність: сьогодні вуглець "накопичили", а завтра через зміну практик він повертається в атмосферу, тоді як кредит уже проданий. У підсумку виходить парадокс: динамічний і нестабільний природний процес перетворюють на нібито точний фінансовий інструмент, і питання тут не в окремих компаніях, а в тому, наскільки ця система взагалі чесно відображає реальний кліматичний ефект.
Після репосту на сторінці Петра Тєстова виплила ще одна важлива деталь: проблема виявляється не лише в самих карбонових кредитах Verra, а й у базовій відсутності доступу до даних, які мали б бути відкритими за замовчуванням, зокрема переліку земельних ділянок, baseline і реальних практик на місцях. Наводиться інформація, що запити ігноруються. Це створює ситуацію, коли неможливо незалежно підтвердити, чи не відбувається конверсія природних територій у ріллю і чи справді виконуються умови методологій. Під час війни – це велике питання, що деградоване, а що ні. Інвентаризацією земель просто фізично провести неможливо по всій країні, але в певних регіонах – таки можливо.
Висновок із дискусії – без жорсткої державної рамки та незалежної системи верифікації, яка працює з польовими даними, а не лише звітністю, довіра до таких проєктів буде постійно під питанням.
