Коли цього літа українські міста задихаються від спеки, енергосистема працює на межі через кондиціонери, а одна сильна злива за годину перетворює вулиці на річки, ми продовжуємо говорити про клімат так, ніби це проблема далекого майбутнього. Насправді головне питання сьогодні звучить інакше. Чи не повторюємо ми під час відбудови ті самі помилки, які Європа зараз змушена виправляти за мільярди євро?
Минулого року, коли я кілька днів провела в одному зі старих італійських міст, впіймала себе на думці. За майже сорокаградусної спеки містом можна було спокійно ходити пішки. Не тому, що там прохолодніше, ніж в Україні. А тому, що його будували люди, які дуже добре розуміли свій клімат.
Ще сто років тому архітектор майже не міг дозволити собі не думати про сонце, вітер чи воду. Від цього залежало, чи буде будинок придатним для життя, чи не перетвориться площа на розпечений казан, чи не підтопить місто після сильної зливи.
Потім настала епоха дешевої енергії, бетону, скла і великих інженерних систем. Нам здалося, що природу більше не потрібно враховувати, адже будь-яку проблему можна буде вирішити технологіями. Сьогодні стає очевидно, що це була ілюзія.
Влітку асфальт настільки розжарюється, що місто буквально починає випромінювати тепло навіть після заходу сонця. Після кількох тижнів посухи одна сильна злива здатна за кілька годин затопити дороги, двори та підземні переходи. Узимку температура може змінюватися на десять чи п'ятнадцять градусів буквально за добу.
Ми дуже любимо говорити про інновації, про розумні міста, цифровізацію та нові технології. Але якщо уважно придивитися до того, що сьогодні рекомендують кліматологи, урбаністи й інженери, виникає дивне відчуття. Значна частина цих інновацій уже існувала кілька сотень років тому.
У Греції білі фасади були не дизайнерським рішенням, а способом зменшити перегрівання будівель.
В Андалусії внутрішні патіо з деревами та фонтанами працювали як природні кондиціонери. Вода, випаровуючись, охолоджувала повітря, а товсті кам'яні стіни не пропускали денну спеку всередину. Вузькі вулиці створювали затінок майже протягом усього дня, а їхня орієнтація враховувала рух сонця та переважаючі вітри.
В Італії площі проєктували так, щоб дерева, вода, камінь і напрямок повітряних потоків працювали як єдина система формування міського мікроклімату.
Навіть Нідерланди, які сьогодні весь світ ставить за приклад у сфері кліматичної адаптації, насправді лише продовжують власну багатовікову традицію. Місцеві мешканці дуже рано зрозуміли просту річ: якщо вода все одно прийде, потрібно залишити їй місце. Саме тому сучасні водні площі, резервуари для дощових вод і відновлення природних заплав є не революційними винаходами, а сучасним продовженням логіки, яка формувала ці міста століттями.
І саме тут виникає одна дуже цікава суперечність. Існує Європа, яка століттями вчилася жити відповідно до законів природи. Але існує й інша Європа, яка щиро повірила, що технічний прогрес остаточно звільнив людину від необхідності рахуватися з природою.
Саме тоді річки почали ховати в бетонні колектори, болота осушувати, заплави забудовували, дерева поступалися місцем автомобільним дорогам й автостоянкам, а суцільний асфальт і бетон стали символами сучасного міста. Минуло лише кілька десятиліть, і саме ця Європа сьогодні витрачає мільярди євро, щоб повернути назад те, що колись сама ж ліквідувала.
Європа сьогодні для нас є дуже хорошим учителем не тому, що знайшла ідеальні рішення. Навпаки. Вона чесно визнає власні помилки й витрачає величезні ресурси на їх виправлення
Клімат поступово змінив правила гри.
Тепліше повітря утримує більше вологи. Атмосфера дедалі довше накопичує воду, а потім віддає її за дуже короткий час. Саме тому сьогодні ми бачимо не просто сильні дощі, а надпотужні зливи. Одночасно довші хвилі спеки підсилюють перегрів міст, особливо там, де майже не залишилося дерев, відкритого ґрунту чи водойм. Ми дедалі частіше говоримо про кліматичні екстремуми, і саме вони, а не середня температура, стають новою реальністю.
Подивімося на українські міста цього літа. Майже кожне з них переживає однаковий сценарій. Удень центральні площі перегріваються настільки, що люди шукають будь-який клаптик тіні. Увечері кондиціонери створюють пікове навантаження на енергосистему. Потім приходить одна сильна злива, і вулиці, які ще кілька годин тому потерпали від спеки, опиняються під водою. Паралельно дедалі частіше лунають розмови про дефіцит водних ресурсів у тих регіонах, де ще недавно це здавалося малоймовірним.
Це вже не окремі проблеми. Це нові вихідні умови, у яких доведеться жити країні.
Однак, Україна має одну перевагу, якої не було в більшості європейських країн. Ми можемо вчитися не лише на власних помилках, а й на чужих. Сьогодні Європа фактично переглядає значну частину містобудівних рішень, які сама ж вважала прогресивними пів століття тому. Вона відкриває річки, які колись заховала у бетонні колектори. Відновлює заболочені території, які сама осушила. Повертає дерева на площі, де ще недавно будували автомобільні парковки. Створює простір для води там, де десятиліттями намагалася повністю її контролювати.
Фактично Європа сьогодні платить дуже високу ціну за власну впевненість у тому, що природу можна остаточно підпорядкувати інженерним рішенням. Саме тому її досвід для нас такий цінний. Не тому, що його потрібно копіювати. І не тому, що Європа вже знайшла ідеальну модель. А тому, що вона вже пройшла шлях, який Україна лише починає.
Мені дуже не хотілося б, щоб через тридцять чи сорок років українські міста так само витрачали мільярди гривень на виправлення рішень, які ми ухвалюємо сьогодні.
Ми багато говоримо про принцип Build Back Better. Але якщо бути чесними, він означає не просто використати сучасніші матеріали чи побудувати красивіші будівлі. Він означає відмовитися від логіки минулого століття.
Ми більше не можемо дозволити собі проєктувати міста так, ніби спека є винятком, а не новою нормою. Ми більше не можемо закладати інфраструктуру, розраховану на опади, які були характерні тридцять років тому. Ми більше не можемо сприймати дерева як декоративний елемент, а воду – як проблему, яку потрібно якомога швидше відвести в трубу.
Саме зараз, коли Україна відбудовує міста, громади, дороги, школи й лікарні, ми маємо поставити собі, мабуть, найважливіше запитання всієї відбудови. Чи будуємо ми країну для клімату, який пам'ятаємо, чи для клімату, в якому житимуть наші діти?
