Екологічний податок є своєрідною компенсацією за негативний вплив на довкілля, який чинять підприємства своїми викидами в атмосферу, ґрунти ча води. Справедливий чи ні, але в ідеалі він має працювати на мінімізацію наслідків цього самого впливу і покращення екології. Та що ми побачили на практиці?
ЕкоПолітика проаналізувала екологічні плани на рівні областей, найбільших міст і сільських громад, щоби з’ясувати об’єктивну картину застосування екологічних коштів. Попри часткову фрагментарність інформації та певну свободу громад у формуванні власних екологічних програм, ми виявили певні тенденції, які простежуються у переважній більшості регіонів.
Як регіони витрачають кошти екологічного податку та який загалом вигляд мають екологічні пріоритети на місцях — у збірнику "Екологічний податок: фактичне використання в областях України".
Кошти, отримані через забруднення, аж ніяк не йдуть на скорочення цього забруднення. У питаннях модернізації установок, заходів з енергоефективності та навіть озеленення санітарно-захисних зон регіони покладаються на волю власників підприємств.
Натомість найбільший шматок екофінансового пирога витрачають на мінімізацію впливу на довкілля самих громад — через стічні води й відходи. Тобто на заходи, які зможна було б зарахувати до житлово-комунального господарства чи благоустрою. І закриває суб’єктивну трійку лідерів озеленення — від підрізання аварійних дерев до висаджування квітників у парках. Мабуть, усе, що "зелене", тотожне екологічності.
Збірник "Екологічний податок: фактичне використання в областях України" містить ґрунтовний огляд на бачення природоохоронних заходів, яке лежить в основі фінансових рішень різних громад. І дає зрозуміти, за що насправді платить забруднювач.
Ознайомитися з повним текстом можна за посиланням.
