Донедавна дискусія про кліматичну справедливість здебільшого будувалася навколо протиставлення багатої Півночі та бідного Півдня. Але війна в Україні показала іншу форму нерівності, яка майже не враховувалася кліматичною політикою. Нерівність безпеки.

Вперше в сучасній історії велика індустріальна економіка одночасно проходить декарбонізацію, адаптацію до законодавства ЄС, структурну трансформацію та війну на виснаження.

Саме тому український кейс ставить перед Європою запитання, на яке досі немає готової відповіді: як застосовувати однакові кліматичні правила до економік, які живуть у принципово різних умовах ризику?

І саме через цю призму варто подивитися на механізм CBAM – Carbon Border Adjustment Mechanism (механізм транскордонного вуглецевого коригування), який Європейський Союз розглядає як один із ключових інструментів кліматичної політики наступного десятиліття.

Європейська компанія проводить декарбонізацію в умовах доступу до дешевого фінансування, стабільного страхового ринку, прогнозованого регуляторного середовища та низьких безпекових ризиків.

Українська компанія – під ракетними атаками, в умовах дорогого капіталу, обмеженого доступу до довгострокового фінансування, ризиків руйнування активів і постійної невизначеності.

Фактично одна тонна скорочених викидів в Україні вже сьогодні коштує дорожче, ніж така сама тонна скорочених викидів у більшості країн ЄС. Тому формально однакові правила не обов'язково означають справедливі умови.

Ба більше, виникає ризик, що CBAM у певних випадках може сповільнити декарбонізацію замість її прискорення. Кожне євро, спрямоване на покриття додаткових витрат, пов'язаних із CBAM, – це євро, яке не було інвестоване в модернізацію виробництва, енергоефективність, електрифікацію процесів, відновлювану енергетику чи водневі технології.

І якщо підприємство змушене одночасно фінансувати відновлення після війни, забезпечувати фізичну безпеку виробництва та нести додаткові вуглецеві витрати, питання ефективності такого механізму стає цілком легітимним.

Кліматична ціна війни і тиск на промисловість

Є ще один аспект, який практично відсутній у європейській дискусії. Війна вже стала одним із найбільших джерел додаткових викидів парникових газів у сучасній Європі.

Руйнування інфраструктури, пожежі, військова логістика, масштабна відбудова, деградація екосистем і втрата лісів формують величезний вуглецевий слід, який не був результатом економічного розвитку чи промислової діяльності.

Українська економіка фактично платить кліматичну ціну війни щодня. Ігнорувати цей фактор під час дискусії про справедливий перехід означає бачити лише бухгалтерію викидів і не бачити їх причин.

Не менш важливо й те, що Європа сьогодні прагне зміцнити власну стратегічну автономію.

Для зеленого переходу ЄС потребує сталі, феросплавів, цементу, водню, критичних мінералів та низки інших ресурсів. Україна потенційно може стати одним із ключових постачальників цих матеріалів для майбутньої європейської економіки.

Однак надмірний тиск на українську промисловість може мати протилежний результат. Замість посилення європейської виробничої бази він може стимулювати залежність від імпорту з інших регіонів світу, які часто мають значно нижчі екологічні стандарти.

Яка модель кліматичного переходу справедлива для України?

Не менш важливо й те, що Україна вже не є звичайною третьою країною. Вона є країною – кандидатом на вступ до ЄС і поступово інтегрується до європейського законодавства, ринку та кліматичної політики.

Тому виникає логічне запитання: чи доцільно застосовувати до України той самий підхід, що й до держав, які не мають жодних зобов’язань щодо інтеграції до європейського кліматичного простору?

Можливо, логічнішою була б модель перехідного режиму, синхронізована з графіком інтеграції України до європейської системи торгівлі викидами та загальною логікою вступу до ЄС.

У центрі дискусії про CBAM сьогодні стоїть не лише Україна. У центрі стоїть сама концепція справедливого переходу. Тому що справедливість – це не лише однакові правила для всіх. Справедливість – це здатність бачити різні стартові умови.

Якщо кліматична політика претендує на роль політики майбутнього, вона повинна навчитися враховувати не лише тонни СО₂, а й тонни ризиків, які різні країни несуть на шляху до цього майбутнього.

Україна сьогодні є першим великим випробуванням цієї здатності. І від того, як Європа відповість на цей виклик, значною мірою залежатиме не лише майбутнє української промисловості, а й довіра до самої ідеї справедливого кліматичного переходу.