Реформа промислового забруднення, яка вже багато років є однією з найбільш обговорюваних тем для вітчизняної промисловості, перейшла у максимально практичну площину. 8 серпня набув чинності Закон України "Про інтегроване запобігання та контроль промислового забруднення". Разом із цим почався зворотний відлік трирічного терміну, протягом якого підприємства мають подати заяви на отримання інтегрованого довкіллєвого дозволу, а згодом – перейти на найкращі доступні технології та методи управління (НДТМ).
ЕкоПолітика поговорила на цю вкрай актуальну тему із засновницею ESG Liga, президенткою Асоціації професіоналів довкілля PAEW, гендиректоркою "Офісу сталих рішень" Людмилою Циганок. Ми розпитали експертку про поточний стан справ в Україні щодо екомодернізації промисловості та про виклики, які зараз постали перед бізнесами й державою для успішного переходу на європейські екологічні норми.
– З Вашого досвіду спілкування з представниками підприємств як багато з них уже задумуються над запровадженням НДТМ у власні виробничі процеси?
– Сьогодні про НДТМ думає значно більше бізнесів, аніж рік-два тому, бо євроінтеграція вже не "колись", а умова виживання на ринках. Але давайте без ілюзій: думати й рахувати – це одне, а стартувати з реальними інвестиціями – зовсім інше. Особливо в країні під ракетами.
І тут у мене дуже жорстке зауваження: є ризик деіндустріалізації під прапором євроінтеграції. Не тому, що НДТМ погані – вони правильні, а тому, що ми можемо спробувати впровадити їх по-українськи: законом і моралізаторством замість інженерії, програм модернізації та підготовки кадрів.
Окрім закону про промислове забруднення, що держава реально дала бізнесу? Де інструменти співфінансування для старих майданчиків? Де доступні кредити, грантові вікна, технічні центри підтримки? Де план, як закрити кадрову яму, коли досвідчених технологів, інженерів та екологів і так не вистачає, а мобілізація ще більше стискає ринок?
У нас уже є тривожний приклад – ОВД. Реформа на папері й реформа в житті – це різні світи. Якщо НДТМ підуть тим самим шляхом ошатних форумів і правильних слів без реальної спільної роботи, то ми отримаємо не модернізацію, а красиву інструкцію для закриття частини старої промисловості.
Нові підприємства справді будуватимуть за новими правилами й, можливо, навіть краще, ніж у ЄС. Але ті, які працюють 40–50 років, не можуть перескочити в НДТМ одним стрибком. Їм потрібен перехідний міст, а не сокира.
Тому моя позиція проста і неприємна: якщо держава не запропонує реальні програми модернізації, кадрові рішення і чесну технічну підтримку переходу, то європейські правила можуть стати не шляхом до сильнішої промисловості, а легітимним приводом її добити. І це буде не екологічна реформа. Це буде деіндустріалізація, загорнута у правильні слова.
– Якщо такі бізнеси є, то в які орієнтовні суми вони оцінюють потрібні на це капітальні витрати? Чи мають промисловці можливість профінансувати таку модернізацію?
– Важлива правда війни така: більшість підприємств не можуть профінансувати цю модернізацію самі швидко й повністю. У них паралельно інші фронти витрат: фізична безпека майданчиків, відновлення пошкодженого, резервні джерела енергії, логістика, утримання команд.
Реалістичний сценарій для України – це поетапність плюс зовнішні інструменти: довгі кредити, гарантії, грантові компоненти, програми відновлення. Без цього НДТМ ризикують звучати як моральний лозунг замість економічного плану.
І тут дуже корисно подивитися на досвід країн, які євроінтегрувалися з важкою спадщиною старої промисловості. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, країни Балтії, пізніше Хорватія – всі вони заходили в ЄС не з ідеальними заводами, а з великою кількістю застарілих майданчиків. І там теж не було казки "виконайте НДТМ завтра".
Було дорого, довго і боляче, але ключове – поряд із вимогами працювали механізми виконання: перехідні періоди, технічна підтримка і потужні інвестиційні потоки на модернізацію. Саме тому НДТМ стали для них маршрутом розвитку, а не вироком.
Я розумію, що за таку позицію певні кола можуть назвати мене несправжнім або незаслуженим екологом. Бо це ж не найпростіша роль – махати білим плащем та оголошувати всіх винними, але реальна екологія – це не театр чистоти. Реальна екологія – це інженерія, економіка і чесна відповідальність, яка дає вимірюваний результат.
Тому моя відповідь проста: НДТМ – правильний курс. Але без грошей, кадрів і живих інструментів переходу ми ризикуємо влаштувати не модернізацію, а відсів виживання, де нові проєкти запустять за сучасними правилами, а частина старих виробництв просто не матиме мосту до цього майбутнього. І ось це вже не про екологію. Це про ризик втратити промисловість під вивіскою правильних європейських слів.
Звісно, хтось скаже: ну і круто, буде більше нових заводів, а не старих, які димлять. Але давайте чесно: скільки сьогодні, під час війни, є реальних охочих заходити в Україну з нуля і запускати виробництва відразу за жорсткими євростандартами – з високими капітальними затратами, довгими строками окупності та ризиками безпеки? Цей світлий сценарій не реалізується автоматично лише тому, що ми ухвалили правильний закон.
Є ще одна небезпека, про яку не можна мовчати. Якщо ми не вибудуємо жорсткі технічні критерії та нормальний контроль, то в нас під вивіскою НДТМ може початися завезення "екологічного секонд-хенду" – відпрацьованого, морально застарілого європейського обладнання, якому там уже не місце. Тоді замість оновлення ми отримаємо імпорт чужого технологічного минулого, а це точно не та євроінтеграція, заради якої ми тримаємо цей курс.
– Які виклики постають зараз перед вітчизняними підприємствами на шляху до запровадження НДТМ?
– Основні виклики на шляху до НДТМ для України зараз – це не лише технічні складнощі, а й зіткнення європейської логіки довгих інвестицій з українською реальністю війни. У країнах, які євроінтегрувалися, коли заходили в цю реформу, головним запобіжником від хаосу були час, гроші й інституції: перехідні траєкторії, інструменти модернізації та сильна технічна підтримка. У нас же ризик у тому, що ми хочемо стрибнути в ту саму модель, але без такого запасу міцності.
Перше – це інвестиційна невизначеність воєнної економіки. НДТМ – це не про поставити щось до перевірки, це про планування на роки. Якщо ж підприємство рахує ризики від обстрілів, нестабільну енергетику, логістику, дефіцит довгих дешевих грошей, то рішення про серйозну реконструкцію стає не екологічним, а екзистенційним.
Саме тому в ЄС і в країнах, які вступали до ЄС, перехід супроводжувався механікою здійсненності, а не лише нормою "ви повинні". Без цього правила перетворюються на сценарій вимушеного згортання, а не розвитку.
Друге – людський ресурс. У нас НДТМ ризикують впертися в банальне "немає ким робити". Досвідчених інженерів, технологів та екологів меншає, і це посилюється мобілізацією та вигоранням. НДТМ – це не купівля обладнання. Це про керування процесом, вимірювання, оптимізацію, звички працювати з даними та відповідальністю. Без живих команд ця реформа легко стане або номінальною, або небезпечно формальною.
Третє – ризик технологічної підміни через імпорт. У країнах, які модернізували промисловість під європейські правила, дуже важливим був фокус на сучасності рішень, а не на їх "наявності в залізі".
У нас же є реальна спокуса завезти під вивіскою НДТМ відпрацьовані чи морально застарілі системи – те, що комусь у ЄС уже нерентабельно або не проходить нові вимоги. Якщо ми не виставимо жорсткі технічні критерії та не навчимося відрізняти модернізацію від "індустріального секонд-хенду", то замість стрибка вперед отримаємо імпорт чужого вчора.
І четверте – контроль і довіра. Успішні історії промреформи в Європі трималися не на страху інспектора, а на передбачуваності правил і компетентності нагляду.
У нас слабкий або вибірковий контроль створює токсичну культуру: інвестувати в модернізацію невигідно, вигідніше навчитися проходити систему. Тоді НДТМ стають паперовою грою, де втрачають і довкілля, і бізнес, і держава.
– Чи є вже у Вашій практиці приклади, коли виробники вирішили подавати заяву на отримання так званого дозволу на смерть, тобто ухвалили рішення закрити виробництво, оскільки модернізувати його до ступеня відповідності НДТМ занадто дорого або недоцільно?
– Масових історій "дозволу на смерть" я поки не бачу, трохи завчасно про це, але сам нерв цієї теми вже з’явився і його не варто недооцінювати. Найвразливіші тут не всі підряд, а конкретні категорії: виробництва з глибоко зношеною технологічною базою, де модернізація тягне за собою фактично перебудову всієї бізнес-моделі, і майданчики, які працюють у просторах високого воєнного ризику, де інвестиції стають схожими на ставку в рулетку.
Але важливіше інше. Більшість підприємств не шукають красивого виходу з ринку – вони шукають правдоподібний шлях залишитися в ньому. І саме тут прозоре або-або для держави. Або НДТМ у нас будуть інструментом переходу – з нормальними перехідними періодами, фінансовими рішеннями, технічною підтримкою і чесними правилами для всіх. Або ми отримаємо ринок двох швидкостей: одні намагатимуться тягнути дорогі модернізації на власних плечах, інші – робитимуть імітацію, прикриваючись абревіатурами й завозячи сумнівні рішення під виглядом прогресу.
Якщо піти іншим шляхом, то "дозвіл на смерть" може стати не одиничним жахастиком, а тихим механізмом деіндустріалізації. Не тому, що вимоги неправильні, а тому, що ми не створили умов, за яких старі підприємства реально можуть дійти до нових правил, а не просто красиво зникнути з карти.
