Разом з електронними відходами на звалища більшої частини пострадянського простору потрапляє 10 тонн золота, а також мільйон тонн заліза, 85 тис. тонн міді та купа інших цінних металів. Загальна вартість усього цього добра становить 2,6 млрд доларів США.
Такі дані науково-дослідний інститут ООН ЮНІТАР навів у дослідженні "Регіональний моніторинг електронних відходів у країнах СНД та Грузії – 2021". У складі СНД розглядалася і Україна.
Золото серед сміття
Протягом року весь регіон "СНД + Грузія" продукує десь 2,5 млн тонн електронних відходів. Йдеться про вже непридатні до вжитку електричні та електронні пристрої, що утилізуються в той чи інший спосіб.
На Україну припадає близько 300 тис тонн таких відходів. Тож можемо порахувати, в якому обсязі має смітникові багатства наша країна. По золоту виходить майже 1,3 тонни, загальна вартість металів перевищує 330 млн доларів. Звісно, всі ці коштовності не лежать на поверхні, і аби видобути їх із відходів потрібні і зусилля, і витрати. Втім, є речі, котрі однозначно засвідчують, що гра варта свічок.
Чорні переробники
В Україні доволі часто можна надибати оголошення від бажаючих придбати стару електронну техніку. І в інтернеті, і просто на стовпах. Невтаємниченим може видатися дивним, що пошукачів електронного мотлоху цікавлять виключно вже зовсім древні вироби ще радянських часів. За відсталий навіть на свої часи відеомагнітофон "Електроніка ВМ-12" пропонують ледь не 1000 грн, в той час як значно сучасніші апарати можна придбати і за сотню.
Ні, цих людей не замучила ностальгія і вони не є ентузіастами-колекціонерами. Просто вони знають, у яких апаратах міститься значна кількість золота та інших коштовних металів і вміють їх звідти дістати.
Де шукають скарби?
У старій електроніці коштовностей більше. З розвитком технологій електронну техніку роблять дешевшою, в тім числі і зводячи до мінімуму використання дорогих металів. А швидке моральне старіння гаджетів практично позбавляє сенсу усі ці позолочені контакти та титанові корпуси.
Для нас в усьому цьому важливим є один момент – коштовності у старій електроніці – є. Видобути їх можна навіть у кустарний спосіб – що вже тоді казати про застосування промислових технологій?
Кустарі – поза конкуренцією
Мисливці за цінними компонентами електронних відходів, як засвідчують експерти ООН, діють в усіх країнах регіону. Конкуренцію з їхнього боку дослідники навіть назвали серед причин, що зумовлюють низькі рівні збору електронних відходів у регіоні – десь на рівні 3%.
Як вже розповідала ЕкоПолітика, Білорусь має тут найкращий показник – більш ніж у 10 разів вищий від середнього по регіону. З потужною офіційною інфраструктурою з переробки відходів кустарі успішно конкурувати ніяк не можуть. Крім того тут ухвалені урядові постанови, що регламентують порядок здачі брухту, що містить дорогоцінні метали.
Нічого подібного в Україні немає. Тож за коштовностями зі старої техніки у нас полюють переважно чорні переробники. З точки зору екології їхня діяльність не шкодить і не допомагає. Більшу частину обробленого брухту вони відправляють на ті ж самі звалища, куди той потрапив би і без їхньої участі. Щоправда, вже без золота, чия питома частка там – мізерна, але так само з повним набором небезпечних речовин: ртуттю, свинцем та іншими.
Крім того, такий бізнес зазвичай не пов'язаний з крадіжками, як то нерідко трапляється у випадку з чорним та кольоровим металобрухтом.
Складає конкуренцію офіційному сектору? Так йому у нас немає з ким конкурувати. Чи може хто знає, де б то у нас можна було здати ту "Електроніку ВМ-12" за 1000 гривень?
До сучасних підходів
Дослідники з ООН зауважують вигідніше становище чорних переробників, оскільки ті мають низькі операційні витрати та не проходять складних бюрократичних процедур.
Втім, хіба можна порівняти продуктивність гаражних тиглів з можливостями сучасних підприємств? Високотехнологічні переробні підприємства можуть зі значно більшою рентабельністю видобувати дорогоцінні матеріали із електронного брухту. Також вони можуть витягати із нього не тільки золоті вершки, але й все, що може знадобитися у промисловості. Так роблять у Білорусі. До того ж видобуток корисних речовин у промисловий спосіб може бути просто побічним виробництвом підприємства, чия основна діяльність полягає у переробці відходів – за рахунок держави або приватної структури, що виділяє кошти в межах системи розширеної відповідальності виробника (РВВ). В Україні така система перебуває у стадії розробки.
Неофіційний сектор переробки електронних відходів у нас працює тільки через те, що офіційного – немає.
Причому від діяльності чорних переробників є навіть певна користь. У тому сенсі, що завдяки їм наші співгромадяни можуть без ускладнень позбутися старого електронного мотлоху і отримати за нього ще й якісь гроші.
Правда, користь тут була б значно більшою, коли б до справи взялися держава і сучасний високотехнологічний бізнес. Це було б корисно і для довкілля, і для економіки, і для бюджету.
Раніше ЕкоПолітика повідомляла, що з 2010 до 2019 року електронних відходів в Україні побільшало майже на 70%.
