Впродовж останніх десятиріч в Європі значно погіршився стан довкілля та загострилася проблема боротьби з його забрудненням. На законодавчому рівні урядами країн Євросоюзу визнана пріоритетність екологічної політики як складової суспільного розвитку. На держави–члени Євросоюзу, покладена відповідальність за ефективну реалізацію прийнятих ЄС природоохоронних угод.
Захист довкілля та впровадження дієвої екологічної політики наразі є одним з найважливіших завдань, що стоять перед урядами країн Євросоюзу.
Європейська екологічна політика ґрунтується на принципах запобігання та усунення джерела забруднення, а також на принципі "забруднювач платить". Одним із перших кроків у сфері захисту довкілля можна вважати підписання у 1992 року Маастрихтського Договору, який не лише поклав початок Євросоюзу, але й надав охороні довкілля статусу політики. В ролі додатків до нього були ухвалені три декларації екологічної тематики: директиви про шкідливі речовини; про вплив заходів ЄС на охорону довкілля; про захист тварин.
Того ж року на конференції ООН в Ріо-де-Жанейро (Саміт Землі) була прийнята Декларація Ріо-де-Жанейро про навколишнє середовище і розвиток. Вона містить 27 принципів екологічно коректної поведінки світової спільноти. Цей правовий інструмент вважають першим реальним "проривом" на міжнародному рівні щодо розуміння суті проблеми охорони довкілля.
У 1997 році був підписаний Кіотський протокол до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату. Головна мета угоди: стабілізувати рівень концентрації парникових газів в атмосфері на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему планети. Протокол передбачає впровадження ринкових механізмів контролю над шкідливими викидами та створює так званий ринок квот на викиди: країна, промисловість якої забруднює повітря більше, ніж установлено протоколом, зобов’язується купувати квоти на викиди парникових газів у екологічно "чистих" держав. Наразі налічується 192 учасники Кіотського протоколу, серед них і Україна, яка приєдналась у 2004 році.
Амстердамський договір 1999 року встановив обов'язок інтегрувати охорону довкілля в усі сектори політики ЄС з метою сприяння сталому розвитку. Таким чином закріпили так званий “принцип екологічної орієнтованості”, за яким будь-яка діяльність організації повинна здійснюватися з урахуванням потреб навколишнього середовища.
Суттєвий внесок у становлення механізму гарантій екологічних прав у Євросоюзі внесла Орхуська конвенція, яка набрала чинності 30 жовтня 2001 року. Відповідно до її положень державам–учасницям Конвенції гарантуються права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі ухвалення рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.
Знаковим документом у розвитку екологічної політики країн Євросоюзу став Лісабонський договір, конкретна мета якого – боротьба зі зміною клімату. Договір містить зобов’язання щодо просування на міжнародному рівні заходів, покликаних подолати регіональні та глобальні екологічні проблеми країн ЄС, зокрема у контексті боротьби проти змін клімату. Договір ратифікований усіми країнами ЄС в 2009 році.
Захист довкілля і донині залишається одним із пріоритетних напрямів діяльності ЄС, що визначає його компетенцію у сфері охорони довкілля та обумовлює прийняття значної кількості загальноєвропейських нормативних актів.
Зокрема, в 2019 році було визначено European Green Deal ("Європейський зелений курс"), що являє собою план перетворення Європи на перший у світі кліматично нейтральний континент. Він не є угодою, а скоріше виступає дорожньою картою заходів, спрямованих на досягнення Європою кліматичної нейтральності до 2050 року.
Загалом, коло правових інструментів, що регулюють питання охорони довкілля, постійно розширюється, що свідчить про розвиток екологічної політики країн Євросоюзу.
Послідовність та довготривалість: успішні приклади реалізації екологічної політики у деяких країнах ЄС
Німеччина. З початку дискусій про глобальне потепління країна проголосила себе одним зі світових лідерів в боротьбі за збереження клімату. В минулому році рівень викиду парникових газів був на 42,3% нижче рівня 1990 року.
Австрія. З 2017 року країна виробляє понад 70% електроенергії із "чистих" джерел. При цьому, Австрія вже ставить перед собою амбітну мету – у 2030 році отримувати 100% електроенергії з ВДЕ.
Данія. Беззаперечний лідер у вітроенергетиці. Жодна країна, на сьогоднішній день, не може перевершити цю скандинавську державу за кількістю зареєстрованих вітроенергетичних компаній. Ще в 2015 році вітроенергетика Данії змогла виробити 42% від усієї спожитої в країні електроенергії, а в планах до 2028 року виробляти 100% енергії, що має нульовий вуглецевий слід.
Швеція. Має найменший у світі обсяг сміття на звалищах – лише 0,7%. Це відбувається тому, що 99% побутових відходів у Швеції відсортовуються, зокрема: 50% – для генерації енергії; 35% – для переробки і ще 15% – для виробництва біопалива і добрив.
Естонія. Стати однією із найчистіших країн Європи сприяли соціально-економічні програми збору та переробки сміття. В країні працює 5 великих сміттєвих полігонів і кілька сміттєпереробних заводів, один з яких може спалювати до 200 тис.тонн сміття на рік.
Досвід цих країн дуже важливий для України, але перш ніж імплементувати європейські правові норми у національне екологічне законодавство, слід уважніше придивитись до того, який практичний досвід їх застосування у країн-сусідів та до яких результатів це призведе у наших реаліях.
Нагадаємо, раніше ЕкоПолітика писала про те, що собою являє екологічна політика та як її реалізує Україна.
