Водночас відходи видобувної промисловості є об’єктивно пропорційними обсягам видобутку корисних копалин і не можуть бути зменшені шляхом управлінських рішень без скорочення самого видобутку. Таким чином, фіскальний інструмент перетворюється виключно на додатковий фінансовий тягар.

Натомість право ЄС, зокрема Директива 2006/21/ЄС, передбачає інший підхід — запровадження механізму фінансової гарантії (фінансового забезпечення), метою якого є покриття витрат на рекультивацію та виконання зобов’язань після закриття об’єкта розміщення відходів. Такий інструмент має компенсаційний, а не фіскальний характер, і спрямований на забезпечення екологічної безпеки, а не на наповнення бюджету.

Фактичне запровадження додаткових фіскальних змін без комплексного вдосконалення системи управління відходами створює враження посилення податкового тиску без формування реальних екологічних інструментів. Такий підхід не відповідає ні принципу пропорційності, ні практиці ЄС, ні завданню гармонізації законодавства.

Ми, як представники галузі, просимо спиратися саме на європейську практику — із заміною оподаткування механізмом фінансового забезпечення, чіткою диференціацією інертних відходів та застосуванням мінімально необхідного регулювання — а не на безсистемне посилення фіскального навантаження, особливо в умовах воєнної кризи, в якій сьогодні функціонує добувна галузь України.

Що ж стосується загальних положень щодо екоподатку, то Асоціація доносить до Мінекономіки та Уряду нагальність питання щодо реформування екологічного оподаткування. Адже в Україні, на відміну від ЄС, екоподаток має здебільшого фіскальну природу та не є фінансовим інструментом підтримки і стимулювання реалізації природоохоронних заходів і модернізації підприємств. Кошти розпорошуються в загальному фонді бюджету і не повертаються в промисловість у вигляді інвестицій у чисті технології.

У результаті підприємства втрачають фінансовий ресурс, який міг би бути спрямований на модернізацію, підвищення енергоефективності та впровадження низьковуглецевих рішень. За таких умов податок на СО₂ не пришвидшує екомодернізацію та декарбонізацію, а фактично відкладає її, оскільки зменшує можливості для капітальних інвестицій у скорочення викидів.

Ми переконані, що екологічне оподаткування має стати інструментом реальних змін, а не лише джерелом бюджетних надходжень. Саме тому пропонуємо запровадити принцип цільового реінвестування: 70–90% сум нарахованого екологічного податку, зокрема податку на СО₂ (а при запровадженні СТВ – вартість квот), повинні залишатися у розпорядженні підприємства за умови їх спрямування виключно на верифіковані проєкти з декарбонізації, екологічної модернізації, скорочення викидів та впровадження найкращих доступних технологій.

Йдеться не про пільгу чи звільнення від відповідальності, а про перетворення податку на кліматичний інвестиційний фонд на рівні підприємства, які є безпосередніми утворювачами викидів.

Такий підхід дозволить досягти подвійного ефекту: з одного боку — забезпечити реальне та вимірюване скорочення викидів, з іншого — прискорити технологічне оновлення української промисловості відповідно до європейських кліматичних стандартів. Прозорі критерії відбору проєктів, незалежна верифікація результатів і звітність щодо фактичного зменшення викидів можуть гарантувати екологічну доброчесність цього механізму.

Наші пропозиції:

− прийняти зміни до Податкового та Бюджетного кодексів, що дозволять підприємствам використовувати до 90%-100% нарахованого екоподатку на інвестиції у власні інвестиційні проєкти з декарбонізації, екомодернізації, підвищення енергоефективності та впровадження найкращих доступних технологій;

− створити необхідну законодавчу базу для запуску фінансових інструментів стимулювання та підтримки екологічної модернізації підприємств;

− внести зміни до Переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів та оновити перелік видів діяльності, які можуть фінансуватись за рахунок коштів екоподатку;

− запровадити національну систему торгівлі викидами (СТВ), передбачивши рівень карбонового навантаження, співмірний із масштабами національної економіки та високими оборонними видатками в умовах постійних воєнних ризиків, а також можливість емітентам покривати до 90%-100% зобов’язань за CO₂ шляхом зарахування інвестицій у проєкти декарбонізації та/або модернізації; при цьому виключити оподаткування викидів парникових газів для підприємств, що купують квоти в СТВ;

− державі у партнерстві з бізнесом необхідно розробити та впровадити ефективні механізми залучення доступного іноземного фінансування для реалізації проєктів з екологічної модернізації та декарбонізації ще до набуття Україною повноправного членства в ЄС.