В Україні держава і державні інституції втратили всяку спроможність збудувати будь-що, окрім дороги. У нас навіть мости будують по 20 років. Тому будь-яка розмова про те, що держава може збудувати сміттєпереробний завод мені здається смішною. Держава дорівнює корупція і неефективність. Вона може виконувати виключно функцію регулятора.

Якщо ж говорити про приватного інвестора, то на його шляху – низка величезних перешкод. Зокрема, скрізь у світі є зонування, виділяються спеціальні території, вони ж – промислові парки. Приходь і будуй, всередині такої промислової зони ти отримуєш і землю і підключення до всіх комунікацій.

У нас же всі кола пекла інвестору треба пройти самому, це займе три чи більше років і не кожен дійде до кінця. Чого варта лише можливість оформити землю і отримати згоду місцевих громад.  Навіть, якщо об’єкт суспільно значущий для більшої громади, то менша громада може блокувати процес, бо ніхто не хоче, щоб біля його домівки збудували завод чи полігон. Де б ти не спробував будувати, збереться місцева група, яка скаже – хай будують у іншому місці, ми тут не хочемо. 4-мільйонне місто буде завжди заручником менших громад, які будуть чинити спротив за свій клаптик землі. У нас ніколи не буде місця ні для заводів, ні для полігонів. Тому має одразу виділятися промислова територія, де земля вже має відповідне призначення і є можливість приєднання до води, тепла, електрики – до мереж природних монополій.

Друга причина, чому у нас нічого не будується, це проблема із фінансуванням всередині країни. Маленький проєкт ще можна реалізувати, а коли мова йде про великі гроші, в Україні це майже неможливо. От я, як клієнт українських банків, вирішую збудувати завод за 200 млн євро. Я повинен забезпечити 30-40% фінансування самостійно, тобто, я маю знайти  60-80 млн євро. До того ж, я маю надати свою особисту фінансову гарантію на всю суму, тобто ще на 140 мільйонів. І надати ліквідну заставу яка перекриває кредит мінімум на 20% – це нерухомість чи діючий бізнес на 140-160 млн. Українське законодавство забороняє проєктне фінансування без застави. Ось тому заводи не будують навіть найбагатші українці.

Ми розраховуємо отримати фінансування за кордоном, можливо, в ЄБРР. Ми готові витратити 20-30% першими. Вони перевіряють всі ризики і можуть прокредитувати без застави, як project finance, бо ЄБРР зареєстрований у Лондоні, він не підлягає регулюванню НБУ.

Третя причина – недолугість законодавства у житлово-комунальній сфері. Всі норми, що стосуються поводження із відходами та тарифоутворення у законі про ЖКГ лишилися совковими. У всьому світі муніципалітети проводять конкурс на будівництво заводів, де критерієм перемоги є ціна, за яку ти будеш надавати громаді послугу. Тобто, тариф відомий від початку. У нас же потрібно спочатку збудувати завод, а потім очікувати, щоб тобі затвердили тариф. Це маразм. Бо, за які б гроші я не збудував завод, місцева влада має затвердити мені тариф, який дозволить його окупити за 10-15 років з невеличкою рентабельністю. Було б розумно надати містам право проводити конкурси за тарифним принципом, коли компанія перемагає на конкурсі, а запропонований нею тариф вписується в договір. Бо нинішній принцип "затрати плюс" є пост-радянським атавізмом і не сприймається західними кредиторами.

І коли зараз говорять, що десь в Україні почали будувати сміттєпереробний завод, то насправді йдеться про дуже прості сортувальні лінії і елементи базової обробки органіки, які не є повноцінним обробленням сміття і вирішують проблему лише частково. Побудова такого заводу без подальшого захоронення чи спалювання не має сенсу, бо на виході буде лишатись багато відходів, які все рівно кудись треба подіти.

Є тисяча легших способів заробити гроші, аніж спробувати збудувати повноцінний завод у нашій країні. Але я собі вибрав таку дурну мрію – збудувати для Києва великий сміттєпереробний комплекс. У нас є дві великі земельні ділянки для будівництва двох заводів – у Києві і за містом. Ми готуємося, але головне ще попереду. Зараз чекаємо, що буде прийнято новий генплан Києва із яким ми, нарешті, зможемо будувати заводи на наших територіях. Паралельно нам треба проводити СЕО (стратегічна екологічна оцінка) і ОВД (оцінка впливу на довкілля). Тому зараз ми одночасно будемо робити все.

Основна проблема – в масштабі проєкту. Чим більший завод, тим дешевшою буде кожна тонна переробки. Маленький будувати недоцільно, а на великий треба надзусилля і купа грошей. Але ми спробуємо збудувати велике підприємство закритого циклу, яке буде переробляти не менше 450 тисяч тон відходів на рік, а, можливо, навіть 600 тисяч.

Варто це зробити один раз і далі буде простіше. Колись і відновлювана енергетика здавалося фантастикою, а зараз це потужна індустрія в Україні. Сонячними станціями, вітряками, біо та гідроенергетикою вже нікого не здивуєш.