Роль країни-транзитера цілком відповідає моїм очікуванням як директорки Оператора ГТС України в контексті завантаження та функціонування газотранспортної системи. Проте як громадянка України я б хотіла, щоб наша держава реалізувала повний виробничий цикл в межах водневої економіки – виробництво, зберігання, транспортування, споживання.
Щоб Україна була не лише ключовим партнером ЄС, а й енергетично незалежною державою.
На загальноєвропейському рівні важливим аспектом є гармонізація національних юрисдикцій щодо якості газу або вмісту водню, адже саме це дозволить поєднати локальні ініціативи у єдину систему постачання чистих енергоносіїв.
На загальнодержавному рівні нам необхідно об’єднати стейкхолдерів навколо пошуку відповідей на такі питання:
- Хто саме буде виробляти водень в Україні і з якою метою – внутрішнього споживання чи експорту? Яким буде це співвідношення?
- Чи зможемо ми використати переваги вже існуючої газової інфраструктури та виробників суміжних ресурсів? Як забезпечити модернізацію інфраструктури для водневої економіки?
- Чи зможе українська енергетика в майбутньому виробляти водень та орієнтувати свою довготривалу стратегію розвитку з фокусом на водень без суттєвих втрат ключових ресурсів для внутрішнього ринку? Наразі нафтопереробка та виробництво аміаку складають 2/3 світового споживання водню.
- Як українські промислові споживачі водню планують задовольняти попит для власних виробничих потреб у майбутньому з огляду на те, що в подальшому буде посилюватися конкуренція у зв’язку з новими напрямками застосування водню?
- Які саме законодавчі та регуляторні стимули потрібні для всього ланцюга виробництва та транспортування водню?
- При якому значенні вуглецевого податку ми зможемо вигідно використовувати переваги для виробництва водню в Україні та його експорту в ЄС? Як при цьому не порушити баланс інтересів української промисловості?
Як тільки з’являться бодай якісь відповіді на частину цих і багатьох інших питань, ми як країна маємо створити технологічні, регуляторні й економічні умови розвитку нової галузі.
Але виходити варто саме з вже існуючих і реальних інфраструктурних переваг. Як зазначили в Міненерго, перевагою України є розвинена газотранспортна система, яка може використовуватися для транспортування водню як всередині країни, так і на експорт.
ОГТСУ вже врахував у власній довгостроковій стратегії особливий фокус на декарбонізацію інфраструктури газотранспортної системи та перехід до транспортування відновлювальних газів (водень та біометан) магістральними трубопроводами.
Важливо також підготувати необхідну кількість молодих фахівців саме з тих дисциплін, які будуть потрібні для функціонування водневої економіки.
Всі оператори ГТС ЄС сьогодні в пошуках власного майбутнього у водневій економіці…
Україна має не гірші перспективи та потенціал розвитку безвуглецевої економіки. Але реалізація комплексного плану заходів для розробки та впровадження Водневої стратегії України вимагатиме консолідації всіх зацікавлених сторін – Уряду, Парламенту, стейкхолдерів, науковців, потенційних інвесторів, міжнародних партнерів.
Зволікання означатиме для нашої держави втрачені можливості – на економічний розвиток, на енергетичну незалежність, на можливість покращити своє місце на міжнародній арені.
Україна зможе транспортувати водень, але потрібно чітко розуміти, звідки, в яких обсягах і кому.
