Коли ви чуєте “вуглецевий податок” чи “квоти на викиди”, здається, що це щось далеке від щоденного життя. Насправді від цих рішень залежать платіжки домогосподарств, собівартість української продукції на ринку ЄС і те, чи будуть на наших заводах сучасні робочі місця. Карбонова політика — це не про "екологію десь там", а про фінанси, інвестиції та конкурентоспроможність тут і зараз.
Чому “європейська ціна” – це не те саме, що наш податок
В Україні сьогодні діє проста фіскальна модель: підприємство сплачує фіксовану ставку за кожну тонну своїх викидів. Гроші заходять у бюджети і змагаються з тисячею інших статей видатків. У Євросоюзі працює інша логіка – ринок викидів (EU ETS). Держава задає загальний ліміт, частину квот підприємства отримують безкоштовно, решту докуповують на біржі. Ключова відмінність - виручені кошти мають цільове призначення і повертаються в економіку у вигляді грантів та пільгового фінансування на модернізацію виробництв, мереж і транспорту. Тобто "ціна на вуглець" у ЄС – це не лише рахунок, а й джерело інвестицій.
Звідси – поширене хибне порівняння. Коли в публічній дискусії звучить, що “в ЄС тонна CO₂ коштує €70–80”, багато хто робить висновок: європейський завод платить саме стільки за кожну тонну. Ні. Частину викидів закривають безкоштовні квоти, а ще працюють програми, які допомагають оновлювати обладнання. Українські ж підприємства платять "із власної кишені" за всю емісію і окремо шукають капітал на модернізацію — у війну це робити найважче. В результаті ми віддаємо більше відносно своїх можливостей і оновлюємося повільніше.
Чому “висока ціна” сама по собі не знижує викиди
Ще одна неприємна, але чесна правда – це капіталомісткі проєкти з довгим циклом. Тому ЄС поєднує ціновий сигнал із великими фондами підтримки — гроші від продажу квот повертаються у реальні інвестиції на майданчиках.
Нове дослідження GMK Center акуратно розводить дві речі, які ми часто змішуємо в публічній дискусії: ціновий сигнал на CO₂ і наявність інструментів, що перетворюють цей сигнал на реальні проєкти модернізації. ЄС має і те, й інше. Україна — поки що лише ціну. Результат передбачуваний: зростає собівартість і вичавлюються обігові кошти, а швидкості декарбонізації це не додає. Український контекст: війна, дефіцит капіталу і ризик втрати ринків.
Україна входить у 2026 рік з двома паралельними викликами: вижити у війні та не випасти зі спільного ринку ЄС через “вуглецеві” правила. Для нас карбонова політика в нинішньому вигляді - це передусім фіскальний інструмент, який вимиває ресурс із бізнесу, що працює під ракетами й у дефіциті оборотного капіталу.
Водночас наш експорт критично залежить від конкурентної собівартості та відповідності європейським вимогам. Механічне "підтягування" ставок без інвестиційної інфраструктури - це шлях до дорожчої продукції і повільнішої модернізації.
Який дизайн карбонової політики нам потрібен
Правильна для України архітектура має виконати три завдання одночасно:
- Зблизити правила з EU ETS, щоб наші виробники не грали за різними книжками з європейськими конкурентами.
- Перетворити надходження від вуглецю на гарантоване джерело модернізації, а не "загальний котел".
- Забезпечитидоступ до зовнішнього співфінансування, без якого масштабу інвестицій просто не буде.
Це означає поетапний перехід від податку до системи торгівлі викидами, “зашитої” під європейську архітектуру з першого дня: гармонізовані правила моніторингу, звітності та верифікації (MRV), стартовий період із частковими безоплатними алокаціями, жорстко зафіксоване цільове використання доходів, прозорі конкурси й відбір проєктів, підключення підприємств до грантових і кредитних ліній ЄС.
Темп підвищення навантаження має бути плавним і прив’язаним до запуску конкретних кейсів на майданчиках, щоб кожне додаткове євро на тонні CO₂ супроводжувалося встановленим теплообмінником, електропіччю, системою енергоменеджменту або модернізованою ділянкою мереж.
Політична симетрія: зобов’язання - так, отже й доступ до фінансів - теж
Є і політичний вимір. Україна декларує зближення з ЄС і бере на себе ідентичну логіку кліматичних цілей. Це означає право претендувати на симетрію у доступі до фінансової інфраструктури "зеленого" переходу — від грантових фондів до гарантій та пільгових кредитів. Якщо ми отримаємо "європейську ціну" без "європейських грошей", це перетвориться на бар’єр для експорту та скорочення доданої вартості в економіці. У мирний час це було б помилкою. У воєнний — недозволена розкіш. Чого не робити: фетиш зборів без вимірюваного результату
Найбільша методологічна помилка – міряти успіх тим, "скільки зібрали з вуглецю". Це як хвалитися податком на бідність: чим більше зібрали, тим гірше людям.
Єдина чесна метрика — матеріальні ефекти. Скільки мегават-годин енергії зекономлено. Скільки гарячих цехів електрифіковано. Скільки тонн сталі або цементу вироблено з меншим слідом на тонну. Скільки домогосподарств отримали теплі будинки і нижчі платіжки. Якщо надходження зростають, а каталог профінансованих проєктів порожній - це не кліматична політика, а звичайний фіскальний збір. Простими словами: платимо не за повітря, а за модернізацію.
Справедлива карбонова політика має виглядати дуже приземлено. Ви платите - і ці гроші видно в цехах і містах: нові фільтри, електропечі, рекуперація тепла, енергоаудити, утеплені будівлі, сучасний громадський транспорт. Тоді й повітря чистіше, і продукція конкурентніша, і робочі місця стійкіші. І саме тоді "ціна на вуглець" перестає бути каральним збором і стає інструментом промислової політики.
Дорожня карта на 2026–2027 роки
У найближчі два роки нам потрібні конкретні кроки. Підготувати й запустити пілот по СТВ із MRV, максимально сумісним із EU ETS. Закріпити законом принцип цільового використання доходів на модернізацію та створити прозорий портфель проєктів на великій індустрії, енергетиці, транспорті й будівлях.
Отримати політичну домовленість про доступ до європейських інструментів співфінансування і технічної допомоги. Вибудувати “м’яку траєкторію” підвищення навантаження, синхронізовану з графіком реальних поставок обладнання та запусків на майданчиках, щоб бізнес і домогосподарства не ловили цінові шоки.
Підсумок
Українська “ціна на вуглець” має працювати так само, як у найкращих європейських практиках: прозора система торгівлі викидами, зрозумілий перехідний період, кожна гривня - у видимі інвестиції, темп змін — синхронно з проєктами, а не з політичним календарем. Тоді ми перестанемо платити "за повітря" і почнемо платити за модернізацію - з відчутним ефектом у платіжках, на підприємствах і в нашій конкурентоспроможності на європейському ринку.
Це і є “зелена” політика, яка працює для людей, а не проти економіки.
