Реформу управління відходами запускали з правильними словами — про імплементацію європейського права, сталий розвиток і відповідальність. Але головного питання ніхто не поставив: чи є в держави спроможність виконати власні вимоги тут і зараз, в умовах війни, зруйнованої інфраструктури та обмеженого ринку операторів? Результат — правила є, а система не працює.
Коли закон є, а шляху немає
Одна з ключових проблем, зафіксованих фахівцями ринку, — відсутність реальної відповідності між вимогою і можливістю її виконати. Закон вимагає передавати відходи за конкретними кодами та операціями. Але за низкою груп — зокрема тваринного походження — у державних реєстрах просто немає ліцензованих операторів або їх критично мало.
Формально бізнес порушує закон. Фактично — він не має куди подітися.
Це означає, що відповідальність за відсутність інфраструктури держава переклала на утворювача відходів. Так виникає правовий глухий кут: вимога є, але шлях виконання відсутній. У будь-якій зрілій системі це сигнал не для штрафів, а для корекції регуляторного дизайну. В Україні це чомусь вважають нормальною реформою.
Нові правила — заднім числом
Друга системна проблема — ретроспективне застосування нових вимог. Підприємства, які роками працювали з чинними дозволами й не змінювали технологій, стикаються з вимогою проходити процедури заново. Не тому, що з’явилися нові ризики, а тому, що держава змінила класифікації, коди та формальні підходи.
По суті, дозвільна система починає працювати "заднім числом". Це створює не екологічний контроль, а регуляторну непередбачуваність. Інвестор і бізнес не можуть планувати діяльність, якщо будь-яка зміна формулювання в підзаконному акті може зупинити роботу. Для економіки воєнної країни це прямий удар по стійкості.
Відходи війни: високий ризик, нуль управління
Найнебезпечніша зона — відходи руйнування після обстрілів. Сьогодні вони часто обліковуються як звичайні будівельні або інертні матеріали: рахують обсяги, визначають майданчики, запускають дроблення і повторне використання.
Але у відходах війни — зруйнованих будинків, енергетичних об’єктів, трансформаторів — можуть бути азбест, продукти горіння, важкі метали, поліхлоровані біфеніли. Це не питання естетики чи "зеленої моди". Це питання довгострокових ризиків для здоров’я людей.
Без обов’язкової первинної оцінки ризиків, без маркування зон, без чіткого розуміння, які операції допустимі, держава фактично легалізує неконтрольоване поширення потенційно токсичних матеріалів. Наслідки цього ми побачимо не у звітах, а в лікарнях через роки.
Коли відповідальних немає
Формально політика у сфері управління відходами має відповідальний центральний орган. Фактично — повноваження розпорошені між різними відомствами. Кожен діє у своїй логіці, без узгодження і без відповідальності за працездатність системи в цілому.
Цифрова система обліку відходів не працює повноцінно. Механізми припинення статусу відходів і побічних продуктів заблоковані. Перехідні періоди не визначені. Але контроль і санкції — працюють. У таких умовах єдиним реальним доказом добросовісності бізнесу залишаються первинні бухгалтерські документи й фактичний облік. Це пряме визнання того, що система реформування існує на папері, а не в управлінні ризиками.
Про що це насправді
Це не конфлікт між екологією і бізнесом. І не боротьба "зелених" проти промисловості. Це питання відповідальності держави за власні рішення.
Поки правила ухвалюють без перевірки їх здійсненності, поки регулятор не відповідає за те, чи існує ринок, інфраструктура і логістика під ці вимоги, екологічна реформа залишатиметься стоп-краном, а не інструментом захисту людей і економіки.
Саме на це регулярно звертає увагу Асоціація професіоналів довкілля PAEW: спочатку система, потім вимоги. Інакше ми будуємо не європейську модель, а імітацію, за яку країна платить зупинками, ризиками та втраченими роками.
