Україна входить у 2026 рік із парадоксом, який уже перестав бути парадоксом – він став системою. Попри війну і ризики в нас документи про екологію виробляють швидше, ніж екологічний ефект. Норми множаться, звітність ускладнюється – але вода не стає чистішою, повітря не стає безпечнішим, а ризики аварій і токсичних інцидентів не зменшуються. Це означає одне: у нас зростає не екологія, а її імітація.
Найгірше в цій імітації – те, що вона руйнує не лише довкілля. Вона руйнує довіру, фаховість і державну спроможність. Бо коли система побудована так, що підприємству вигідніше "правильно оформити" і "домовитись", ніж реально зменшити вплив, екологія перетворюється на каральну бухгалтерію. А там, де екологія – каральна, там бізнес шукає не рішення, а лазівку. І це породжує наступний цикл: більше паперу – більше страху – більше "закриття питання" – менше реальних змін – ще більше паперу.
У воєнний час така модель – не просто бюрократична хвороба. Це ризик національної безпеки. Коли країна відновлює енергетику, водопостачання, виробництва та логістику під ударами і в дефіциті ресурсів, у нас немає розкоші гратися в регулювання, яке працює лише в кабінетах. Бо природа не читає постанови. Вода не реагує на юридичні формулювання. Токсичність не зменшується від "погоджено". А аварія не чекає, поки буде "пакет документів у трьох примірниках".
Нам треба назвати головну проблему прямо: екологічна політика, побудована як культура документа, – це політика, що руйнує. Вона відштовхує інженера й технолога, підміняє зміст формою, робить еколога заручником паперової гри, а державу – системою контролю без результату. І доки правила писатимуться так, ніби підприємство – це не фізичний процес, а текст у Word, ми будемо отримувати не модернізацію, а симуляцію модернізації.
Цей текст – не про те, що "юристи винні". Він про те, що ролі переплутані. Наука, інженерія й технології мають задавати реальність і межі можливого, а право – фіксувати й забезпечувати виконання. Якщо навпаки – ми отримуємо красиву нормативну конструкцію, яка не змінює фізику процесів. А в умовах війни це вже не помилка стилю – це стратегічна слабкість.
- Регулювання відривається від фізичної реальності. Юрист мислить нормою, інженер – процесом, природа – законами фізики і хімії. Коли норму створюють без розуміння процесу, з’являються вимоги, які або технічно неможливо виконати, або можливі лише на папері, або коштують у рази більше, ніж екологічний ефект.
У мирний час це погано, у воєнний – небезпечно. Підприємства, які намагаються виконати норми формально, не отримують жодного екологічного або виробничого результату. Вода, повітря, енергетичні мережі залишаються у стані ризику. На війні часу на "оформлення правильної декларації" немає: система не виживе без практичних рішень.
- Культ документу замість результату. Юристи чудово працюють із паперами. Але коли вони визначають екологічні правила, екологія швидко перетворюється на змагання з оформлення, а не зменшення шкоди. Замість чистої води, знижених викидів і менш токсичних технологій ми отримуємо політики, декларації, процедури, ідеальні формулювання "у разі настання".
Природі байдуже, чи красиво оформлений документ. Вона реагує лише на фізичний результат. У час війни, коли виробництво відновлюється, а ресурси обмежені, такі формальні норми не лише марні – вони можуть стати перешкодою для швидкого відновлення та безпеки.
- Екологія стає каральною, а не інженерною. Без технічної логіки регулювання найпростіше йде шляхом: заборонити, обмежити, покарати. Але складні виробничі системи так не працюють. Їх не "забороняють" – їх перебудовують, підлаштовують і оптимізують під реальні умови.
Під час війни ця проблема загострюється: інвестиції в модернізацію потрібні терміново, а юридично складні процедури і формалізовані перевірки блокують швидкі рішення. Бізнес боїться інвестувати, а екологія перетворюється на джерело ризику, а не розвитку.
- Витісняються фахівці, які реально змінюють ситуацію. Коли правила пишуться юридичною мовою без технічного змісту, інженери, технологи і науковці стають другорядними. Їх кличуть "підтвердити відповідність", "дати довідку" або "підписати висновок", а не спроєктувати систему чи знайти компроміс між екологією, технологією та економікою.
Втрата цих фахівців – це не дрібниця. У воєнний час відновлення критичних систем без технічного експерта перетворюється на лотерею: чи запрацює обладнання, чи вода потече, чи не станеться аварія.
- Зростає недовіра до екології. Коли вимоги виглядають абсурдними або відірваними від реальності, екологія в очах бізнесу й суспільства стає інструментом тиску, фарсом та джеерелом корупційних ризиків. Запитання змінюються: замість "як зменшити вплив?" питають лише "як закрити питання?". Це стратегічна поразка, яка під час війни може коштувати критично дорого: відновлення інфраструктури потребує рішень, а не паперу.
- Головна мета втрачається – реальний екологічний ефект. Правила працюють для системи контролю, а не для системи життя. Вода не стає чистішою. Повітря не стає безпечнішим. Ризики не зменшуються. У час війни кожна невдала норма може коштувати людського життя або ресурсів.
Екологія – це не правова дисципліна з додатком про природу. Це науково-технічна сфера, яка потребує фактичних рішень і практичних дій, а не декларацій. Коли цей порядок міняють місцями і першими стають юристи, екологія стає формальною, модернізація – імітаційною, а природа – статистикою у звітах.
Правила мають виходити з науки, інженерії та технологій, а юристи потрібні для фіксації й забезпечення виконання. Інакше ми отримаємо красиво оформлене регулювання без жодного реального ефекту – і в умовах війни це буде не просто помилка, а небезпечна стратегічна слабкість.
