Який він – шлях до реальної, а не "паперової" кліматичної нейтральності, та чи готова до нього Україна. Частина 2

У попередньому матеріалі ми проаналізували, наскільки Європейський Союз та Україна як його майбутня складова вдало справляються з декарбонізацією промисловості та розвитком “чистої” енергетики. Паралельно з будівництвом нових мегаватів “зеленої” генерації потрібно перестати бездумно витрачати вироблену енергію.

Сьогодні поговоримо про ще одну фундаментальну складову “зеленого” переходу – енергоефективність, а також проблеми та виклики на шляху до кліматичної нейтральності, з якими Україні варто працювати.

Як ЄС оптимізує енергоспоживання і що з цього (не) працює в Україні

Енергоефективність – це завжди про виграш: і для бюджету, і для клімату. У ЄС це не просто про наміри. Робоча схема така: чіткі стандарти + жорсткі вимоги + великі гроші на впровадження. У блоці працюють:

• Директива про енергоефективність будівель (Energy Performance of Buildings Directive, EPBD), яка фактично зобов’язує країни-члени модернізувати житловий фонд і переводити новобудови у статус “нульових викидів” (Zero-Emission Buildings).
• Директива з екодизайну (Ecodesign for Sustainable Products Regulation, ESPR), яка встановлює мінімальні стандарти енергоефективності для техніки й обладнання та забороняє техніку з низькими класами енергоефективності;
• вимоги до промисловості проводити енергоаудити та зменшувати споживання енергії.

Промисловість також перебуває під контролем: великі підприємства зобов’язані регулярно проходити енергоаудити й упроваджувати заходи зі скорочення споживання енергії. Національні уряди щороку звітують Єврокомісії, як просуваються їхні плани зі зменшення попиту на енергоресурси.

Без грошей – ніяк

За цими вимогами стоїть масштабне фінансування. Інвестиції в енергоефективність будівель на території Євросоюзу за останнє десятиліття майже подвоїлися і сягнули $100 млрд. Регіон є лідером у випуску "зелених" облігацій для фінансування екологічних будівель. Для модернізації енергетики працюють зокрема:

• Фонд модернізації (Modernisation Fund), який підтримує проєкти в енергетиці, будівлях і промисловості, особливо в країнах Центральної та Східної Європи.
• Для домогосподарств існує Соціальний кліматичний фонд (Social Climate Fund), який компенсує витрати на утеплення, теплові насоси й інші модернізаційні заходи.
• Сотні муніципальних проєктів фінансує Європейський інвестиційний банк – найбільший у світі кредитор “зелених” проєктів.
• Програма Horizon Europe закриває потребу в інноваціях – від нових матеріалів до цифрових систем управління енергією.

Логіка проста: якщо ти зобов’язуєш бізнес і громадян модернізуватися, то маєш дати гроші й гарантії для цього переходу.

Після початку російського вторгнення ЄС запустив програму REPowerEU, яка прискорює відмову від газу, утеплення будівель і встановлення теплових насосів. Фактично це антикризовий пакет, який зменшує залежність від викопного палива і стимулює енергоефективність. Додаємо до цього "зелені" облігації ЄС, за рахунок яких фінансуються проєкти модернізації, і отримуємо повну картину: Європа не просто говорить про економію енергії, вона масово в це інвестує.

А що в Україні?

Україна рухається за іншим сценарієм. У стратегіях ми – чемпіони, у презентаціях – теж. Формально у нас також є державні програми енергоефективності, стратегії, цілі до 2030–2050 років, концепції “зеленого” відновлення. Їхня реальна ефективність часто впирається у брак фінансування, нестабільність правил і фрагментарність рішень.

Державний Фонд енергоефективності, який мав би стати українським аналогом європейських механізмів, тривалий час працював повільно й обмежено, а деякі програми фактично заморожували через нестачу ресурсів або зміну урядових пріоритетів.

Також доступні кредити для реалізації проєктів з енергоефективності громадам і бізнесу надає Фонд декарбонізації України. Його фінансові можливості є вкрай недостатніми порівняно з потребами, які існують.

Громади

Для домогосподарств є ініціативи на кшталт “теплих” кредитів чи “Енергодому”, але їхній масштаб неможливо порівняти з європейським – програми то запускали, то припиняли, а доступ до коштів залежав від політичного календаря.

Муніципалітети теж отримують гранти, але здебільшого від міжнародних партнерів, а не від української держави. Фактично, саме донори й міжнародні фінансові інституції – IFC, GIZ, ЄБРР, Світовий банк – забезпечують більшу частину підтримки енергоефективних проєктів, а не національний бюджет.

Бізнес

Промисловість опинилася в ще складнішій ситуації. Від неї вимагають модернізації, а інструментів компенсації чи стимулювання на кшталт наявних у ЄС не надають. У результаті українські компанії або відкладають енергоефективні проєкти до кращих часів, або фактично змушені модернізуватися самотужки, без системної державної підтримки.

Українська реальність: коли цілі є, а дій немає

Ми сформулювали основні виклики та бар’єри на шляху України до кліматичної нейтральності:

1. Відсутність реальної допомоги виробникам, які хочуть декарбонізуватися

Українські компанії сьогодні опинилися у дуже специфічній ситуації:

• є вимоги ЄС щодо декарбонізації (CBAM, експортні зобов’язання);
• є очікування міжнародних партнерів;
• є воля самих підприємств оновлюватися.

Немає того, що критично важливе:

• програм компенсацій або грантів;
• податкових стимулів;
• дешевих кредитних продуктів для модернізації;
• чітких державних правил і пріоритетів.

У результаті бізнес або відкладає проєкти, або переносить інвестиції в інші країни, де підтримка є і вона працює.

Експерт, голова Комітету промислової екології та сталого розвитку Європейської Бізнес Асоціації, директор GMK Center Станіслав Зінченко основним викликом при проведенні декарбонізації української промисловості вважає саме пошук джерел фінансування. З цією думкою погоджуються й багато інших фахівців. На критичній важливості фактору фінансів вони наголошують щоразу під час зустрічей для стейкхолдерів, які організовує профільне міністерство, асоціації або проєкти міжнародної технічної допомоги.

Станіслав Зінченко зазначає, що наявні інструменти міжнародної підтримки, зокрема Ukraine Facility, орієнтовані переважно на малий і середній бізнес, а не на велику промисловість, де вартість проєктів декарбонізації перевищує €1 млрд.

2. Стек негативних факторів, пов’язаних із повномасштабною війною:

• брак доступу до інвестицій;
• зруйнована інфраструктура;
• кадровий голод;
• проблематичний експорт нового сучасного обладнання та відсутність можливості запросити іноземних фахівців для його монтажу та пусконалагодження через безпековий фактор;
• вкрай нестабільна ситуація в енергетиці.

3. Відсутність системної підтримки інвесторів

Міжнародні інвестори не раз сигналізували: Україна має фантастичний потенціал у сонці, вітрі, біоенергетиці та водні.
Але є три “але”:

• регуляторна непередбачуваність;

• високі ризики для капіталу;

• відсутність гарантій від держави.

Те, що для ЄС є стандартом (страхування ризиків, гарантії повернення інвестицій, стабільні тарифи або аукціони), у нас досі перебуває на рівні намірів або законопроєктів, які роками “припадають пилом”.

Якщо ми справді хочемо стати частиною європейського "зеленого" ринку, нам потрібен не декларативний інвестклімат, а той, який працює. Інвестор не заходить туди, де кожні пів року змінюються правила, а судовою системою керують у ручному режимі.

4. Підтримка бізнесу – це не прохання, а вимога часу

Світ рухається в бік декарбонізації не тому, що це модно, а тому що це економічно вигідно. Україна ж ризикує опинитися у ситуації, коли наші компанії будуть змушені платити вуглецеві мита, втрачати конкурентоспроможність або переносити виробництво. Це не перебільшення – це математична реальність CBAM.

Якщо держава не створить умов, за яких модернізація буде не покаранням, а стимулом, ми програємо не кліматичні перегони, а боротьбу за інвестиції та доступ до ринків.

5. Замість декларування гучних цілей потрібна щоденна методична робота

У ЄС декарбонізація це:

• довгострокове планування;

• сотні програм, які працюють;

• підтримка муніципалітетів і бізнесу;

• прозорі правила;

• обов’язковість стандартів.

В Україні це поки переважно політичні заяви, які дуже рідко втілюють у життя через системну роботу.

Справжній шлях кліматичної нейтральності неможливий без того, щоб держава перестала бути спостерігачем і стала активним партнером бізнесу та інвесторів. Без цього всі стратегії так і залишаться красивими презентаціями із безліччю цифр і графіків, але без реальних результатів.