Щороку світ збирається під парасолькою ООН, щоб поговорити про клімат. Численні делегації прилітають на Конференцію зі зміни клімату, відому як COP – Conference of the Parties – з усіх континентів. У павільйонах сяють неонові гасла "Green Future" і "Net Zero by 2050", звучать виступи про солідарність, інновації, нові цілі. Але за зачиненими дверима починається зовсім інша історія, сповнена політичної торгівлі, страхів і незручних компромісів.
ЕкоПолітика вирішила подивитися, наскільки вдало світові держави реалізують головну мету Паризької кліматичної угоди та дотримуються взятих на себе зобов’язань. Ми проаналізували, які фактори впливають на ухвалення рішень всередині країн і на міжнародній арені, а також які причини заважають ефективно стримувати глобальне потепління.
Багатонадійний початок
12 грудня мине 10 років з моменту прийняття Паризької кліматичної угоди на Конференції ООН зі зміни клімату (COP21) у Франції. Її називають знаковим документом, оскільки вперше в історії юридично обов'язкова угода об'єднала абсолютну більшість – 195 країн світу – для боротьби зі зміною клімату та адаптації до її наслідків. Всі ці держави зобов'язалися скоротити викиди парникових газів, щоб спільно не допустити потепління клімату більш ніж на 2°C до кінця століття у порівнянні з рівнем доіндустріальної доби.
Передбачалося, що Паризька кліматична угода прийде на зміну Кіотському протоколу. Але на відміну від нього, зобов'язання зі скорочення шкідливих викидів в атмосферу взяли на себе всі держави, незалежно від ступеня їхнього економічного розвитку.
Згідно з Паризькою угодою, через кожні 5 років, починаючи з 2020 року, країни-підписанти мають подавати свої національні плани дій щодо клімату. Вони відомі як Національно визначені внески (НВВ). І щоразу ці плани мають ставати дедалі амбітнішими порівняно з попередньою версією. Проте кожна з країн має самостійно визначати свою політику зі скорочення викидів вуглекислого газу.
Коли економіка перемагає екологію
Задекларувати мету “За все хороше, проти всього поганого” – просто, а ось коли виявилося, що реалізація Паризької угоди вимагає значних економічних і соціальних перетворень, з’ясувалося, що багато хто до цього не готовий.
Перше серйозне потрясіння сталося, коли у 2020 році з угоди вийшла перша країна, та ще й яка – Сполучені Штати Америки. Президент США Дональд Трамп, який ухвалив це рішення, заявив, що вважає "несправедливими економічні обмеження, які вона [угода – ред.] накладає на американських робітників, бізнесменів і платників податків". Він зазначив, що хоче таким чином захистити інтереси американських компаній, які працюють у сфері видобутку корисних копалин.
Наступним “каменем спотикання” стало питання фінансів. Паризька угода передбачає, що розвинені країни повинні взяти на себе провідну роль у наданні фінансової допомоги країнам, які мають менше ресурсів і є більш вразливими. Фінансування має надаватися за двома основними напрямками:
-
для здійснення енергетичного переходу;
-
для адаптації до змін клімату, які вже відбулися.
І для кожного з них потрібні значні фінансові ресурси та масштабні інвестиції. Ось тут і розгорілися найзапекліші суперечки, які досягли свого апогею на тогорічній конференції COP29.
Першим гострим питанням для спорів став розподіл країн на розвинуті, та ті, що розвиваються. Наразі до другої категорії входять Саудівська Аравія та інші нафтові держави, а також Китай та Індія. На думку ЄС та інших, багато хто з цих країн має бути не бенефіціаром фінансової кліматичної допомоги, а її донором.
Другий дуже дискусійний момент – узгодження суми колективної кількісної цілі кліматичного фінансування (NCQG – New Collective Quantified Goal on Climate Finance). У 2009 році кілька розвинених країн і ЄС домовилися мобілізовувати до 2020 року по $100 млрд на рік для допомоги країнам, що розвиваються. Але з виконанням цієї мети вони впоралися із запізнення у 2 роки.
Крім цього, бідніші країни на COP29 наполягали на збільшенні обсягу фінансування. На думку експертів, воно має становити $1,3 трлн на рік.
Жертви й винуватці за одним столом
Кліматичні переговори на конференціях COP останніми роками стали дзеркалом разючої нерівності світу. Оскільки прийняття рішень на них побудоване на консенсусі, це означає, що будь-яка країна у будь-який момент може натиснути на гальма. Навіть якщо 194 держави готові визнати необхідність відмови від викопного палива, одна — скажімо, Саудівська Аравія чи росія — може сказати “ні”. І тоді у фінальному тексті “відмова” перетворюється на м’яке формулювання – “поступовий перехід”.
У цьому компромісі зникає головне — терміновість. Глобальна система, покликана рятувати планету, рухається з равликовою швидкістю дипломатичних погоджень.
Острівні держави, які через глобальне потепління йдуть під воду у прямому сенсі цього слова, просять не обіцянок, а компенсацій за "втрати та шкоду", спричинені змінами клімату. Поруч із ними сидять представники країн, що багатіють на експорті нафти й газу, — і пропонують створити нові “зелені фонди”, куди самі ж збиратимуть гроші.
На COP29, наприклад, країни домовилися створити фонд у $300 млрд. Звучить як прорив, але аналітики одразу назвали це "ярмарком обіцянок", оскільки більшість цих коштів існує лише у вигляді кредитів чи політичних декларацій. Грошей, які реально можна витратити, майже немає.
Тож країни, що потерпають від посух і повеней, чують стару пісню під назвою "Трохи почекайте". У той час як країни-експортери викопного палива стають приймаючою стороною чергової COP і презентують себе як "лідери зеленого переходу". Так, у 2023 році кліматичний саміт приймали у Дубаї (ОАЕ), а наступного року господарем COP29 став Азербайджан.
“Комюніке COP28 не є обов'язковим до виконання. Ніщо з того, що відбулося в переговорних кімнатах Дубая, не змінює ситуацію на місцях у майже 200 країнах, які направили своїх представників. Важливими є політика та гроші — те, що ці лідери зроблять, коли повернуться додому”, – таку оцінку дала група експертів після завершення кліматичного саміту в ОАЕ.
Протилежні течії у світовій кліматичній політиці, або “ефект Трампа”
Як показало минуле десятиріччя, довіра — це головна валюта кліматичної дипломатії.
Коли Дональд Трамп вперше оголосив про вихід США з Паризької угоди, він не просто зруйнував баланс — він відкрив скриньку Пандори.
Світ побачив, що зобов’язання, які вважалися непорушними, можна анулювати одним підписом. Відтоді кліматична політика стала радше символічним жестом, а не гарантованою дією.
Навіть після повернення США за часів президентства Джо Байдена інші країни не поспішали підвищувати власні амбіції щодо протидії зміні клімату. Логіка зрозуміла: навіщо докладати зусиль, якщо завтра політичний вітер може змінитися знову.
І, як показав час, вони мали рацію: Трамп після своєї другої інавгурації одним із перших підписав розпорядження про повторний вихід своєї країни з Паризької кліматичної угоди. Ба більше, адміністрація чинного президента США розвернула й внутрішню кліматичну політику на 180 градусів і пішла по шляху збільшення видобутку викопного палива та скорочення проєктів чистої енергетики.
І це рішення найбільшого світового гравця суттєво впливає на формування кліматичної політики інших держав на тлі нової геополітичної реальності.
Що не так з НВВ
Паризька угода 2015 року мала стати новим початком. Країни відмовилися від ідеї "згори вниз", коли хтось встановлює квоти для всіх, і ввела принцип добровільності.
Кожна держава мала сама вирішити, скільки викидів скоротити і як швидко. Це звучало як прояв суверенності, але на практиці перетворилося на геополітичну гру в "амбіційність", де показові цифри важливіші за реальні дії.
Компроміс на грані фолу
У більшості держав НВВ — це не просто екологічний документ, а результат політичного компромісу між міністерствами, бізнесом і громадськістю. Міністерства, які опікуються охороною довкілля, пропонують цілі, економічні відомства їх "коригують", а енергетичні й промислові лобі намагаються залишити якомога більше простору для викопного палива.
У підсумку з’являється документ, у якому красиві формулювання на кшталт “досягти кліматичної нейтральності до 2050 року” або “збільшити частку відновлюваної енергетики” часто-густо не мають під собою чітких механізмів їх реалізації.
За оцінкою World Resources Institute, станом на зараз лише 62 країни, які продукують близько 31% викидів парникових газів, представили свої оновлені НВВ. Інші ж 135 держав, відповідальні за 69% викидів, включно з одними з найбільших забруднювачів – Індією та Китаєм – досі цього не зробили.
Джерело: climatewatchdata.org.
Лише частина країн мають НВВ, підкріплені конкретними політичними інструментами (вуглецевим оподаткуванням, стимулами для ВДЕ тощо). Решта Національно визначених внесків — це, по суті, тільки наміри.
Паперові амбіції
НВВ мають оновлюватися кожні 5 років — і з кожним циклом бути амбітнішими. Та на практиці “оновлення” часто означає “повторення старих цілей у новій обкладинці”.
Деякі країни подають лише символічні зміни: кілька відсотків різниці у скороченнях або “переоблік” базового року, щоб показати кращу динаміку на папері.
Climate Action Tracker регулярно фіксує, що більшість національних внесків ведуть світ до підвищення температури на 2,4-2,6°C, тоді як Паризька угода обіцяла утримати потепління “well below 2°C”.
Це означає одне: колективна арифметика не сходиться. Причина – країни декларують менше, ніж потрібно, і діють повільніше, ніж обіцяли.
Виконання під питанням
Навіть ті, хто встановлює амбітні Національні внески, далеко не завжди їх виконує. Причини можуть бути найрізноманітніші: політичні цикли, економічні кризи, війни, лобі бізнесу, зміна урядів.
У США вихід з Паризької угоди за Трампа призвів до згортання федеральних програм скорочення викидів. В Австралії консервативні уряди роками блокували реформи в енергетиці, посилаючись на "захист робочих місць". Китай одночасно як нарощує потужності вітрових і сонячних станцій, так і відкриває нові вугільні електростанції.
В результаті, за даними Міжнародної енергетичної агенції (IEA) глобальні викиди CO₂ у 2024 році сягнули рекордних 37 млрд тонн. Це — найочевидніше свідчення того, що декларації не перетворюються на дії.
А що ж в Україні?
Перший національно визначений внесок (НВВ1) передбачав, що викиди парникових газів у 2030 році не перевищать 60% від рівня 1990 року.
У 2021 році Кабінет міністрів України схвалив Оновлений національно визначений внесок (НВВ2-2021). Цей документ підвищив амбіції України та встановив мету скоротити викиди парникових газів до 35% від рівня 1990 року до 2030 року. Тоді можновладці навіть не обговорили цю цифру з представниками промисловості, які дізналися про неї вже постфактум.
12 червня цього року Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України презентувало проєкт НВВ2-2025. Він передбачає зниження викидів парникових газів у 2035 році на 68-73% від рівня 1990 року. Такі задекларовані амбітні наміри розкритикували представники промисловості. Так, у Європейській Бізнес Асоціації (ЄБА) закликали переглянути НВВ2 України з урахуванням теперішнього стану української економіки. Представники ЄБА наголосили, що кліматичні цілі потребують перегляду та адаптації, адже вони мають залишатися реалістичними та досяжними в умовах повномасштабної війни.
Чому експерти говорять про неефективність формату COP
-
Процес прийняття рішень наразі занадто повільний. Так, після тогорічного COP29 у відкритому листі провідні експерти, серед яких колишній генеральний секретар ООН Пан Гі Мун та колишня керівниця кліматичної програми ООН Крістіана Фігерес, заявили, що кліматичні переговори в рамках Конференції Сторін (COP) "більше не відповідають своїй меті" і потребують термінового перегляду.
"Нинішня структура просто не може забезпечити зміни з експоненціальною швидкістю та масштабом, що є необхідним для забезпечення безпечного кліматичного майбутнього для людства", – наголосили у листі підписанти.
-
Кліматичні конференції ООН часто більше про імідж – палкі промови, гарні павільйони, гучні декларації, ніж про конкретику.
-
Висока залежність від політичної кон’юнктури, коли зміна урядів, наприклад, у США, Бразилії чи Австралії, моментально змінює позиції країн.
-
Відсутність вагомих важелів впливу на ті країни, які не дотримуються обіцяних НВВ. Жодних санкцій чи примусу наразі не існує.
-
Диспропорція впливу: великі держави та корпорації диктують темп переговорів і порядок денний.
-
Фінансова нерівність між країнами й втома донорів.
-
Надмірна бюрократія та формалізм, оскільки за сотнями сторінок юридично обережних формулювань часто "згладжується" та втрачається сенс. А кожна держава потім у національних політиках трактує їх на власний розсуд.
Чи є альтернатива?
Попри всю критику, відмовитися від COP наразі неможливо — він залишається єдиним глобальним майданчиком, де зустрічаються всі. Але цей формат потрібно реформувати. Від експертів звучать такі пропозиції:
-
обмежити право вето для окремих держав;
-
запровадити незалежну систему перевірки НВВ;
-
розділити переговори на технічні (наукові) й політичні треки, щоб уникнути блокування.
З думкою про необхідність трансформації кліматичної конференції COP погоджується й колишній віцепрезидент США, а нині активіст кліматичної кампанії Альберт Гор. Він вважає абсурдним той факт, що головування в кліматичних переговорах ООН постійно передається нафтовим державам.
“Одна з реформ, яку я запропонував, полягає в тому, щоб дати Генеральному секретарю [ООН] право вирішувати, хто буде приймати Конференцію Сторін, а не просто залишити це на розсуд таких голосів, як володимир путін, і дозволити нафтовим державам Близького Сходу вирішувати, хто буде приймати", – сказав Гор.
Національний рівень
Рушіями реальних кліматичних дій можуть стати так звані коаліції "прагматичних альянсів". Вже існує практика, коли невеликі групи країн створюють блоки для пришвидшення дій поза рамками COP. Серед прикладів – Beyond Oil & Gas Alliance (BOGA) – коаліція країн, які добровільно відмовляються від нових нафтових ліцензій. Зараз вона нараховує 15 країн-членів, 2 асоційованих членів та 7 країн-друзів.
Підхід "bottom-up": субнаціональні ініціативи
Міста, регіони, окремі корпорації часто рухаються швидше та наполегливіше, ніж держави. Серед яскравих прикладів таких ініціатив – C40 Cities. Це глобальна мережа великих міст світу, які співпрацюють задля боротьби зі зміною клімату. Мережа об’єднує майже 100 мегаполісів, де живе приблизно п’ята частина населення планети та виробляється близько 70% викидів CO₂ у світі. Мета C40 — зменшити викиди парникових газів, адаптувати міста до наслідків зміни клімату та зробити їх більш сталими, "зеленими" й придатними для життя.
Також відкрито виступили в опозиції до кліматичної політики Трампа американські штати Каліфорнія та Массачусетс, які зберегли для себе цілі Паризької кліматичної угоди навіть після виходу з неї США.
Проаналізувавши 10-річний період з моменту підписання Паризької угоди, ми схиляємося до думки, висловленої американським виданням Foreign Affairs:
“Майбутнє кліматичної дипломатії не залежатиме від однієї глобальної угоди, укладеної між двома сотнями країн, а від мережі регіональних і секторальних домовленостей, партнерств і стимулів, які справді запускають зміни на місцях”, – йдеться у матеріалі “Новий спосіб боротьби зі зміною клімату”.
Можливо, саме в цій мережевій логіці — шанс оживити те, що сьогодні виглядає як втомлена система глобально порожніх декларацій.
